У в’язниці одна за одною завагітніли ув’язнені з одиночних камер, і перевірка записів поставила перед охороною нові запитання

У січневу ніч великий виправний комплекс здавався вимерлим. За бетонними стінами не чулося ні вітру, ні далеких машин; лише лампи під стелею рівно гули, а коридором жіночого блоку суворої ізоляції час від часу проходила чергова. У камері №17 не спала тридцятичотирирічна Оксана Андріївна Черненко, засуджена до довічного ув’язнення. Вона сиділа на вузькому ліжку, притулившись спиною до холодної стіни, і тримала долоню на животі так, ніби боялася втратити останнє тепло, що ще лишалося в неї.

Майже два з половиною роки Оксана жила в цілковитій ізоляції. Їй не дозволяли побачень, вона не отримувала передач і виходила в окремий дворик лише на вісімнадцять хвилин на добу. Доступ до камери мали тільки працівниці блоку, кожне відчинення дверей фіксувала електронна система, а коридор цілодобово проглядався з центральної кімнати спостереження. За весь цей час ув’язнена не влаштовувала сцен, не скаржилася й не порушувала режиму, тож охорона звикла вважати її майже непомітною.

О 1:46 черговий біля моніторів Дмитро Васильович Левченко помітив, як Оксана повільно підвелася. Вона зробила один невпевнений крок, потягнулася до стіни й раптом упала, вдарившись скронею об край бетонного ліжка. Дмитро негайно ввімкнув тривогу. За три хвилини група реагування відчинила одна за одною троє залізних дверей і винесла жінку на ношах; вона не приходила до тями, її пульс ледь прощупувався, а права рука все ще лежала на животі.

У медичному блоці чергував лікар Артем Ігорович Мельник. Він перевірив тиск, поставив крапельницю і, побоюючись внутрішнього ушкодження після падіння, підніс до живота датчик переносного апарата. На сірому екрані майже відразу з’явився виразний силует дитини. Серце плода билося рівно й сильно, а термін, за попередньою оцінкою, становив близько двадцяти тижнів.