Життя без прикрас
Пів окрайця черствого хліба — оце й уся вечеря Костянтина Вербицького. Він сидів на гранітних сходах давно зачиненого кінотеатру, перед забитими дошками дверима: сходи тепер вели в нікуди. Щільніше загорнувши комір, Костянтин намагався вирватися з чіпких обіймів холоду й міста, яке раніше вважав своїм.
Два роки тому тут аплодували йому, інженерові-конструктору. За його проєктами перетворювалися цілі квартали. Тепер тисячі вікон байдуже дивилися крізь нього, наче він став тінню. Для перехожих його не існувало — хіба що доводилося відвести очі чи гидливо обійти стороною.
І все-таки всередині сірого кокона бездомності він іще зберігав щось від себе колишнього. Щоранку вирушав до міської бібліотеки. Там можна було відігрітися, та самим теплом справа не обмежувалася: Костянтин читав. Поки залишалися книжки, залишався й зв’язок із життям, у якому мали вагу думка, логіка, порядок.
Занімілі пальці насилу розправили клапоть газети. Костянтин відламав від загорнутого в нього хліба маленький шматок і почав повільно жувати.
Згадалася освітлена їдальня в їхній з Інною квартирі. Пахло смаженою куркою, Інна сміялася, слухаючи чергову розповідь про його задуми. У цьому сміхові не було сумнівів: вона вірила йому беззастережно, і від її віри в нього виростали крила.
Тепер він навіть не знав, де вона. Після того як Руслан Довгань, найкращий друг і партнер, сфабрикував документи й звинуватив його в розкраданні, колишнє життя розсипалося.
Суд.
Потім він утратив компанію, яку вони з Русланом підіймали з нуля. Усе майно конфіскували. Інна залишалася з ним іще пів року, та довше не витримала.
— Костю, я більше так не можу, — сказала вона під час останньої розмови, не дивлячись йому в очі. — На злидні я не погоджувалася.
Вона пішла, та звинувачень для неї в Костянтина не знайшлося. Усі вони діставалися йому самому. Треба ж було настільки довіритися другові дитинства, поставити його рукостискання вище за будь-який договір, засвідчений нотаріусом.
Трамвай, що прогуркотів повз, хлюпнув на нього крижаним брудом. Костянтин залишився сидіти нерухомо. Кількох нових плям на одязі, який давно став однією суцільною плямою, можна було й не помітити. Він заплющив очі, бажаючи втримати хоч трохи тепла зі спогадів, — і побачив Руслана.
Спільний кабінет. Папери, які друг подає йому на підпис. Та усмішка, перед якою Костянтин завжди виявлявся беззбройним.
— Костю, для податкової треба. Звичайна формальність, повір мені.
Він повірив. Так було завжди — ще від того дня, коли двоє хлопчаків на річковому березі дали один одному клятву: стояти один за одного горою. Тільки гора зрештою виявилася картковим будиночком.
На тротуарі за два метри від сходів темнів якийсь предмет. Костянтин придивився.
Гаманець.
Дорогий, шкіряний, туго напханий. Хтось, мабуть, загубив його похапцем. У Костянтина на мить завмерло серце, потім забилося частіше, гучно відлунюючи в грудях. Він оглянув вулицю: майже нікого. Лише вдалині поспішали кілька людей, поховавши обличчя в шарфи.
Він підвівся не відразу. Повільно підійшов, нахилився; руки тремтіли, коли пальці зімкнулися на важкому гаманці. Усередині рівними рядами лежали гроші — великі купюри. Дуже великі. Поряд тіснилася стосиком купка кредитних карток, а за ними знайшлася візитівка на дорогому цупкому картоні.
Руслан Довгань. Генеральний директор «Оріонбуду».
Костянтинові здалося, що світ хитнувся. Він знав цю назву: так тепер називалася їхня компанія. Відібравши її в нього, Руслан заразом змінив вивіску. Долі з її збоченими жартами, видно, захотілося посміятися з нього ще раз.
Сховавши знахідку за пазуху, Костянтин повернувся до сходів. Його пробирало до кісток, та колишній вуличний холод поступився іншому — крижаному ознобу від рішення, яке він збирався ухвалити. Він перерахував купюри. Грошей вистачало, щоб вибратися з цієї ями. Можна було винайняти кімнату — отримати дах над головою, купити інший одяг замість того, що був на ньому. Можна було забезпечити себе їжею на кілька місяців наперед.
Шанс.
Шанс, який життя саме підкинуло йому під ноги. Костянтин шукав виправдання тому, щоб залишити гроші собі: адже він узяв би лише те, що по праву належало йому. Руслан відібрав у нього все, а тут була тільки мала частина втраченого. Забрати її здавалося справедливим. Навіть шукати колишнього друга не довелося — помсту йому піднесли холодні руки долі.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.