Життя без прикрас
— Ти все-таки приїдеш? — Лідія Іванівна говорила ледь чутно, немов заздалегідь боялася відмови.
Віктор слухав матір, стоячи з телефоном біля кухонного вікна. За склом сірів ранок. До весілля молодшого брата залишалося три години: Руслан одружувався з Мариною, яка ще недавно була дружиною самого Віктора.
— Мамо, ми про це вже говорили.
— Говорили, а обіцянки я так і не почула. Не приїдеш — почнуться розмови.
Віктор коротко засміявся.
— Вони й без мене розмовляють.
— Зроби це для мене. І для тата. Хоч би що сталося, Руслан залишається твоїм братом.
— Гаразд. Буду.
— Дякую. Спочатку збираємося в нас, звідти всі разом до ресторану.
Темний костюм чекав на стільці; після розлучення Віктор майже не діставав його. Із дзеркалом було ще важче. Після аварії дивитися на власне відображення йому вже не хотілося: від лівої вилиці через щоку до підборіддя тягнувся шрам.
Колись Марина запевняла, що зовнішність для неї нічого не вирішує. Після лікарні вона спочатку трималася, але поступово почала відмовлятися від спільних зустрічей, перестала фотографуватися з чоловіком. Через рік зізналася, що покохала іншого. Руслана.
Така історія здавалася Вікторові безглуздою навіть для кепської сімейної драми. Він довго не міг її прийняти. Потім побачив молодшого брата біля свого колишнього дому — і пояснень більше не шукав.
Застебнувши манжети сорочки, Віктор усе ж підійшов до дзеркала.
— Цілком нормально, — промовив він сам до себе.
Відображення промовчало.
Двадцятихвилинна дорога до батьків кілька разів ледь не закінчилася розворотом. Але Віктор доїхав, піднявся на четвертий поверх і подзвонив.
— Вітю! — Мати відчинила двері й обійняла його з такою силою, що стало ясно: до останньої хвилини чекала, що він передумає. — Заходь, тато в кімнаті. Руслан теж приїхав.
— І Марина?
Лідія Іванівна відвела очі.
— Так.
Із вітальні долинала розмова. Віктор знімав пальто, коли в коридор вийшов брат — у білій сорочці й темних штанах, із чорним метеликом у руках.
— Привіт.
— Вітаю.
— Добре, що ти тут.
— Мама попросила.
— Однаково дякую. — Руслан зім’яв метелика пальцями. — Слухай, сьогодні давай залишимо минуле в спокої.
— Я не збирався нічого влаштовувати.
— Я лише прошу не згадувати старого.
Віктор подивився на брата.
— Отже, для тебе це вже старе.
Руслан напружився.
— Сваритися я не хочу.
— Тоді навіщо починаєш розмову, яку тобі самому страшно продовжувати?
Поява Марини перервала їх. Побачивши колишнього чоловіка, вона зупинилася біля дверей кімнати.
— Привіт, Вітю. Дякую, що приїхав.
Вона оглянула його обличчя, на мить затримавшись на шрамі, і відразу відвела погляд. Віктор попрямував до вітальні.
Батько міцно потиснув йому руку.
— Усе-таки приїхав.
Анатолій Петрович цим і обмежився. Віктор був вдячний йому за те, що не розпитував.
Родичі та знайомі прибували, вільного місця у квартирі залишалося дедалі менше. Тітка Наталія Іванівна Скиба принесла величезний букет. Слідом з’явилася далека родичка Зінаїда Кирилівна Аксьонова: за п’ять хвилин вона могла вивідати чужі новини за пів року.
Через двадцять хвилин мати відправила Віктора до спальні по коробку зі стрічками для машин. Коробка знайшлася на комоді. Він уже ніс її назад, коли з кухні долинуло:
— Не очікувала я, що він прийде, — говорила Наталія.
— Лідія наполягла, — тихіше відгукнулася Зінаїда.
— Звісно. А йому самому навіщо? Сидів би вдома. Тут колишня дружина за брата виходить, хіба це нормально?
Віктор зупинився.
— Наталю, годі. А раптом почують.
— А що приховувати? І так відомо: навіть дружина від нього до брата пішла. Кому він такий потрібен?
У руках Віктора нахилилася коробка.
— Ну й скажеш ти… — тихенько охнула Зінаїда.
— Хіба брешу? Ти на нього подивися. Марина молода, їй жити хочеться. Руслан хоч нормальний чоловік.
— Але ж брат рідний.
— Кохання на спорідненість не зважає. А Вікторові радіти треба, що живий залишився.
Жінки засміялися впівголоса, майже по-дружньому. Саме цей негучний сміх виявився гіршим за самі слова.
Віктор уявляв, що буде, якщо зараз увійти. Тітка почне виправдовуватися, Зінаїда втупить очі в підлогу, мати кинеться мирити, Руслан попросить не псувати весілля. У жодній такій розмові він брати участь не хотів.
Коробку він залишив на тумбі. Потім забрав пальто й вийшов.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.