Життя без прикрас
— Сім’я — це спільний казан, Ірино, а ти, виходить, щуриш.
Олексій стояв у дверному отворі кухні, розставивши ноги так широко, ніби намагався втримати крижини, що роз’їжджалися. Обличчя його налилося нездоровим буряковим кольором, а на шиї пульсувала вена завбільшки з дощового черв’яка. Ірина навіть не підвела на нього очей. Вона складала в шкіряну сумку акуратний стос документів: договір завдатку, довідки, витяги. П’ять мільйонів. Три роки її життя, проведені в позі креветки над чужими обличчями. Дзижчання машинки для перманентного макіяжу в’їлося їй у підкірку міцніше, ніж пігмент у шкіру клієнток. Спина боліла перманентно, очі надвечір вимагали зволожувальних крапель, а права рука іноді німіла від напруження.
Ще частина суми — старі, пропахлі нафталіном акції, які її мати берегла ще з кошлатих дев’яностих і продала рівно місяць тому, заявивши: «Доню, у жінки має бути свій бетон. Чоловіки приходять і йдуть, а стіни гріють завжди». І ось зараз цей без п’яти хвилин чоловік, з яким вони пів року тому з’їхалися на орендовану квартиру «перевірити почуття», вимагав кинути ці святі гроші в міфічний спільний казан.
— Посунься, — спокійно сказала Ірина, застібаючи блискавку на сумці. — Мені на одинадцяту до нотаріуса.
Олексій не зрушив ні на міліметр. Навпаки, він випнув груди, стаючи схожим на розгодованого бройлера, який уявив себе орлом.
— Ти мене не чуєш? — Його голос зірвався на вереск. — Ми через два тижні одружуємося. Навіщо зараз ця метушня? Оформимо все спокійно, зі штампами в паспортах. Буде наше сімейне гніздечко, а то ти як одноосібниця.
— Одноосібниця, — луною відгукнулася Ірина.
Вона підійшла впритул. Від Олексія пахло м’ятною пастою і легким роздратуванням.
— Олексійку, квартиру я купую за свої гроші й мамині. Твоїх грошей там рівно нуль. Що саме ти зібрався зробити спільним?
— Я дбав про тебе! — скипів він, розмахуючи руками так, що мало не зніс зі столу сільничку. — Я продукти купував пів зими. Ти їла мої макарони, мою ковбасу. Я, значить, вкладався в наш побут, поки ти свої грошики в кубушку ховала.
На підвіконні голосно позіхнув Барсик. Одноокий, пухнастий, з мордою запеклого пірата. Він дивився на Олексія своїм єдиним жовтим оком.
— Твоя ковбаса коштує п’ять мільйонів? — Ірина трохи схилила голову. — Елітна трапилася. З м’яса єдинорога.
— Не перекручуй! — Він ударив кулаком по одвірку. Двері жалібно рипнули. — Я просто вимагаю поваги до себе як до майбутнього голови сім’ї та довіри.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.