Життя без прикрасВона протиснулася повз нього, зачепила плече, вийшла в коридор і потягнулася до тумбочки по паспорт. Звичним рухом відкинула кришку скриньки, де завжди лежали документи. Порожньо. Ірина завмерла. Усередині не було злості. Усередині ввімкнувся холодний розрахунок, наче вона добирала відтінок пігменту для дуже складної шкіри. Вона обернулася. Олексій стояв, прихилившись до стіни коридору, схрестивши ноги в щиколотках, і на його обличчі грала посмішечка бешкетного першокласника, який щойно сховав чужий пенал.
— Щось загубила, кохана? — проспівав він. — Може, це знак? Знак усесвіту, що угоду треба відкласти.
Ірина мовчки зняла пальто, повісила його на гачок.
— Паспорт, — рівним, позбавленим інтонації голосом промовила вона.
— Гадки не маю. Сама вічно все розкидаєш. Може, на роботі залишила?
Вона не стала сперечатися, не стала кричати, тупотіти ногами чи погрожувати. Ірина просто пішла квартирою, мов торнадо. Це було заворожливе видовище. Вона методично, шухляду за шухлядою, полицю за полицею вивертала його речі, витрусила кошик із брудною білизною просто на килим, перевернула стос його ігрових журналів, витрусила вміст його рюкзака. По підлозі розкотилися флешки, зарядки, зім’яті чеки та старі жуйки.
— Е, ти що витворяєш? — Посмішка сповзла з обличчя нареченого. Він заметушився, намагаючись зібрати розкидане. — Ти зовсім ненормальна?
Ірина мовчала. Вона підійшла до стійки з взуттям, засунула руку в його масивний, пропахлий вогкістю зимовий черевик на товстій підошві. Пальці намацали цупку картонну обкладинку. Вона витягла свій паспорт, струсила з бордової обкладинки якусь порошинку, обернулася. Погляд Ірини цієї миті міг би різати скло. Олексій ковтнув слину. Його борлак смикнувся вгору-вниз.
— Він туди випадково впав, — бовкнув він, видаючи цілком геніальну у своїй тупості брехню.
Здатність гравітації заштовхувати предмети глибоко в носаки чужого взуття тягнула на Нобелівську премію з фізики. Ірина засунула документ у внутрішню кишеню куртки, одяглася, натягнула черевики.
— Котлетки в холодильнику, — сказала вона, беручись за дверну ручку, — з макаронами, тими самими, за які ти збирався віджати половину квартири. Поїж, голово, сили тобі знадобляться.
Вона грюкнула дверима, обірвавши його обурене мукання.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.