Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Три роки Оксана доглядала діда, але після його смерті рідні вигнали її з дому разом з успадкованою вівчаркою

Три роки Оксана доглядала діда, але після його смерті рідні вигнали її з дому разом з успадкованою вівчаркою
Частина 1 з 9

За дубовим столом у вітальні сиділа рідня — як на поминках, тільки без сліз. Дід сам зробив цей стіл п’ятдесят років тому. Тепер, на дев’ятий день після його похорону, тут зібралися слухати заповіт.

Дідів син, дядько Сергійко, приїхав у новому піджаку. Кожні дві хвилини на його телефоні з’являлося чергове повідомлення. Поруч вмостилася дідова дочка, тітка Наталія: волосся вкладене в перукарні, на кожному пальці — золота каблучка. Її син Андрій, мій двоюрідний брат, розвалився на стільці з жуйкою в роті й гортав на екрані фотографії машин.

Три роки Оксана доглядала діда, але після його смерті рідні вигнали її з дому разом з успадкованою вівчаркою

Мені дісталося місце скраю, біля печі. Я сиділа в чорній хустці, а біля колін лежав Барсик. Дідовій вівчарці було дванадцять років: сива морда, біла плівка на лівому оці. Від того дня, як діда забрали, пес відмовлявся від їжі. Лежав і здригався щоразу, коли грюкала хвіртка.

Перед Тетяною Павлівною лежала тека; відкривши її, вона надягла окуляри. Почалося читання: «Я, Коваль Олександр Григорович, перебуваючи при здоровому глузді й твердій пам’яті, розпоряджаюся своїм майном таким чином».

Тітка Наталія присунулася до столу. Дядько Сергійко відклав телефон, а Андрій завмер, переставши жувати.

«Моєму синові Ковалю Сергію Олександровичу заповідаю житловий будинок із земельною ділянкою: селище Тополевець, вулиця Горобинова, будинок 7. Гроші, що зберігаються на банківських рахунках, прошу поділити порівну між моєю дочкою Бондар Наталією Олександрівною та онуком Бондарем Андрієм Романовичем».

Тітка шумно видихнула, задоволена. На обличчі дядька Сергійка з’явилася усмішка — перша за дев’ять днів.

Тетяна Павлівна дочитала: «Моїй онуці Коваль Оксані Василівні заповідаю пса Барсика». І закрила теку.

Минуло секунди три, перш ніж тітка Наталія закинула голову й зареготала, зриваючись на вереск.

— Пса їй! Ой, батько насмішив! Три роки за ним горщики тягала — і ось тобі нагорода, собака!

Андрій заіржав. Дядько Сергійко затулив рота долонею, але з того, як здригалися плечі, було видно, що й він сміється.

— Мамо, а що? — Андрій витер сльози. — Для доглядальниці саме такий спадок. По справедливості. Двоє старих, нікому не потрібних створінь.

— От нехай і забирає, — підхопила тітка. — Тільки цього блохастого тут більше не буде. Від дивана вже псятиною тхне.

— Та приспати його вже пора, — протягнув Андрій. — Сліпий, під себе ходить. Навіщо мучити? Є знайома ветеринарка, там платиш за укол — і все.

Барсик підвів голову. Його зряче око повернулося до Андрія, і з горла вихопилося негучне, глухе гарчання.

— Ви погляньте, він ще й скажений! — Андрій відсунувся назад разом зі стільцем.

— Дай собаці спокій, — сказала я й не впізнала власного сиплого голосу.

— Ти ба, голос подала. — Тітка розвернулася до мене всім тілом. — А ти тут хто, голубонько? Приживалка! Три роки сиділа в діда на шиї, жила в його будинку, пенсію жерла. Відсиділася, годі.

— Наталіє, досить, — скривився дядько Сергійко. — Нотаріус тут.

— І що? Хай теж послухає. — Вона встала. — Сергійку, ти тепер господар. Твій будинок. Сам їй скажи.

Він відкашлявся, перевів погляд із мене на Барсика, потім на сестру. Коли заговорив, мені в обличчя вже не дивився.

— Оксано, ти ж розумієш. Будинок мені залишено, а ми збираємося його продати. Тож збирайся. Тиждень даю… Ні, вистачить і трьох днів.

— Ще чого, три дні! — скинулася тітка. — Сьогодні піде. Щоб і духу її тут не було. Разом зі своєю псятиною, раз уже їй її заповіли.

Тетяна Павлівна мовчки прибрала папери. Уже з порога вона озирнулася на мене й затримала погляд — дивний, довгий, ніби збиралася заговорити. Та лише кивнула й вийшла.

Минуло дві години, і за воротами опинилася я. Однією рукою тримала сумку, другою — повідець. Жовтневий дощ змішувався зі сніговою крупою; Барсик тремтів, притискаючись до моїх колін.

Мої речі тітка Наталія сама витягла на ґанок. Дідову річ, яку я хотіла залишити собі на пам’ять, вона вирвала в мене й кинула назад, у передпокій.

— Поклади! Це спадщина. Тут тепер усе наше.

За мною грюкнула хвіртка. Брязнув засув.

Під дощем я дивилася на тепле жовте вікно вітальні. Там рухалися силуети: тітка діставала із серванта дідові кришталеві чарки, які берегли для особливої нагоди, дядько наливав. Андрій підняв свою, щось промовив. Решта засміялися. Дев’ять днів після похорону — а вони вже відзначали спадщину дідовими чарками…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

0

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію

Ще з рубрики «Сім'я»

Усі історії рубрики