— Я йду від тебе, — сказав Андрій над тарілкою охололої вівсянки. Таким тоном можна було зауважити, що надворі змінилася погода або вдома скінчився цукор.
Ложка завмерла в Іриній руці. За столом лише 12-річна Олеся відірвалася від сніданку: погляд, яким вона зустріла слова батька, був дивним, надто дорослим. Чотирирічна Сонечка й далі виводила кашею візерунки на тарілці, а семирічний Вітя старанно вибирав зі своєї порції родзинки.
— Що ти сказав? — хрипко перепитала Іра.
— Йду. Учора все склав, поки ти вкладала дітей спати. Валіза вже в машині.
Масло лягало на хліб рівно, аж до самих країв. За тринадцять років спільного життя Іра бачила це щоранку: ті самі розмірені рухи, та сама ретельність.
— Андрію, я нічого не розумію…
— Чого ти не розумієш, Іро? — Він нарешті подивився на неї. У сірих очах була лише легка втома; ні роздратування, ні злості. — Втомився. Більше не хочу. Маю право.
— Тату, куди ти? — спитав Вітя.
— Їду у справах, сину.
— Тебе довго не буде?
— Довго.
Стілець залишався під нею, ноги торкалися підлоги, але Ірі здавалося, що опора зникла і вона все падає в порожнечу, ніяк не досягаючи дна.
— У тебе інша жінка?
— Хіба це щось змінює? — Андрій знизав плечима.
— Для мене змінює.
— Тоді ні. Нікого немає. Жити так більше не хочу, от і все.
З тарілкою він пройшов до мийки й сполоснув її, вірний своїй охайності. Потім повернувся до дітей, поцілував кожного в маківку.
— Татусю, ти мені ляльку привезеш? — Сонечка простягнула до нього руки.
— Привезу, сонечко.
Ірі не дісталося навіть погляду. Андрій забрав ключі від машини, вийшов; за ним тихо клацнули двері.
Олеся мовчки дивилася на матір, із невиплаканими сльозами. Потім стиснула губи — знову зовсім по-дорослому — і взялася за холодну кашу.
— Мамо, він же повернеться? — тривожно спитав Вітя.
— Повернеться, сину. Ти їж.
Далі в пам’яті лишився провал. Іра відвела Сонечку до садочка, старших — до школи, дісталася назад, але не пам’ятала ані дороги, ані повернення. У коридорі порожньої квартири вона сповзла по стіні й до обіду сиділа на підлозі, втупившись перед себе.
Квартира була орендована. Усі 12 років, коли Іра заводила розмову про власне житло, Андрій відповідав, що місця вистачає, район хороший, а іпотека — кабала. Вона поступалася. Після народження Олесі покинула роботу: чоловік запевняв, що його заробітку досить. Інститут теж не закінчила — дітям, за його словами, була потрібна мати, а не її диплом. Батьки лишилися в маленькому містечку за 400 кілометрів: Андрій вважав, що поруч із ними жити нема чого, треба будувати власне життя.
Іра будувала його 13 років. А він пішов за сніданком. Між вівсянкою та бутербродом із маслом.
Близько третьої задзвонив телефон із незнайомого номера.
— Ірино Степанівно? Це дитячий садок. Ви прийдете за Сонею? У нас робочий день закінчується.
Підхопивши сумку, Іра схопилася й побігла. Ноги наче ватою набили, у голові не лишилося нічого, крім повторюваного: «Як же так?» Дороги вона майже не помічала.
Біля входу до садочка на лавці чекала Сонечка, притискаючи до себе плюшевого зайця.
— З вами все гаразд? — несхвально спитала вихователька. — Маєте нездоровий вигляд.
— Так, усе гаразд. Затримали… справи.
Повернувшись додому, Іра дістала телефон. Вона дзвонила Андрієві 23 рази — без відповіді. Він їй не зателефонував жодного разу.
«Андрію, треба поговорити», — написала вона.
Відповідь з’явилася майже відразу: «Говорити нема про що. Аліменти платитиму, ще два місяці оплачуватиму квартиру. Потім розраховуй на себе».
«А як же діти?»
«Бачитися будемо. Спершу влаштуюся».
Іра тричі прочитала листування, вишукуючи хоч якийсь інший сенс. Може, це помилка, безглузде непорозуміння, поганий сон. Потім набрала Наталю — єдину подругу, що лишилася ще зі школи.
— Наталю, він пішов.
— Хто пішов? Що сталося?
— Андрій. Сьогодні вранці.
Відповіді довго не було. Мовчання в слухавці тиснуло.
— Ірко, ти не жартуєш? Взяв та й пішов?
— Сказав: «Я йду від тебе». Ми снідали. Потім вийшов.
— Їду до тебе. Тільки тримайся, гаразд?
Через годину Наталя вже була в неї: розпатлана, сердита, з вином і коробкою цукерок…
