— Я люблю іншу. Але розлучення не буде. Мені так зручно, — Олексій старанно розмазував масло по ще теплій грінці. — Передай сіль, будь ласка.
Ірина стояла посеред кухні, тримаючи важкий емальований чайник. Над ним тягнулася до стелі тонка цівка пари; на відчищеній до блиску плитці збиралися краплі. За вікном листопадовий дощ розмивав сірі п’ятиповерхівки робітничого селища, мов акварель на мокрому папері. Настінний годинник відраховував секунди з колишньою байдужістю, ніби нічого не сталося.
— Повтори… Що ти сказав? — Після важкої зміни в процедурному кабінеті поліклініки вона ще сподівалася, що недочула.
— Усе ти почула, Іро, — він подивився на неї. — У мене є жінка. Уже пів року зустрічаємося, я її люблю. Тільки навіщо через це все руйнувати? Тут трикімнатна квартира, нещодавно ремонт зробили, гараж поруч. Сів у заводський автобус — за десять хвилин у депо. Борщ твій, сорочки випрасувані, вдома чисто — звик я. А в неї орендована однокімнатна, дитина від першого шлюбу. Там то шум, то метушня. Мені скоро п’ятдесят, на старість хочеться спокою.
— Спокою… — Ірина поставила чайник на дерев’яну підставку: пальці ослабли, ще мить — і випустять ручку. — А зі мною що буде, Льошо?
— А з тобою що? — Чоловік відкусив хрумку грінку й здивувався без жодного вдавання. — Тобі 50. Кому ти потрібна, крім мене? Онуків немає, Олька вчиться в обласному центрі, у неї своє життя. І ти живи, як і раніше. Усю зарплату до копійки додому принесу, комунальні послуги оплачу, навесні дачу перекопаю. Про тебе ніхто нічого поганого не скаже. Тільки пару вечорів на тиждень мене не буде, та інколи у вихідні. Ніби на риболовлю поїхав. Тобі ж тихіше: телевізор не перемикаю, в’язати не заважаю. І чоловік удома, і ти заміжня. Усе пристойно.
Солодкий чорний чай він допив, губи промокнув серветкою. Підводячись, по-господарськи поплескав дружину по плечу. Крізь тканину домашнього халата її наче обпекло холодом, хоч рука в нього була тепла.
— Ти обміркуй, тільки головою, без бабських істерик. Увечері прийду, сиру до чаю принесу. Ти ж любиш.
У передпокої клацнув замок, потім долинув важкий грюкіт під’їзних дверей. Олексій вирушив на завод: уже 30 років він працював там бригадиром токарів. Його суворий, давно усталений розпорядок залишався незмінним. У ньому змінювалося лише місце Ірини — тепер їй належало безплатно прислуговувати чоловікові, зберігаючи законний штамп у паспорті.
Вона сіла на табурет. Ноги чомусь не тремтіли, зате у вухах стояв дзвін, ніби зовсім поруч просвистів і розірвався снаряд.
32 роки разом. Ірина приїхала за розподілом у заводський медпункт двадцятирічною дівчиною з пишною косою. Олексій тоді й кроку без неї ступити не міг: приносив польові ромашки, ніяковів, вовтузився з краном, що протікав, у її казенній кімнатці. Потім була спільна кімната в гуртожитку. У лихі дев’яності варили суп із супових наборів, стояли в черзі на цю трикімнатну квартиру на міській околиці. Після народження доньки ночами змінювали одне одного біля ліжечка. А коли чоловіка скрутило від болю в спині, Ірина місяцями робила йому уколи, ставила банки, втирала мазі — піднімала на ноги.
І все це привело до короткого: «Мені так зручно». Від цих слів біль не вщухав, ніби з неї повільно й безжально здирали шкіру. Священний союз двох душ, яким їй уявлявся їхній шлюб, виявився для Олексія договором про домашній комфорт. Проживши так понад 30 років, він вирішив самовільно вписати туди ще один пункт — розваги на стороні.
Біля дзеркала в коридорі Ірина зупинилася. Втомлене немолоде обличчя, зморшки біля очей; сиве пасмо вона знову не зібралася зафарбувати. Халат вилиняв до блідо-лавандового, капці стопталися. У голові озвалося чоловікове: «Кому ти потрібна?»
По щоках потекли пекучі сльози. Заплакати вголос вона не могла. Замість жалю до себе всередині важко розливалася глуха, свинцева лють — так почувається чесна людина, якій за обіднім столом плюнули в обличчя.
На зміні все було як у тумані. Руки самі затягували джгут, протирали спиртом ліктьовий згин, знаходили голкою тонку старечу вену, приклеювали пластир. Звична робота йшла без участі думок.
— Ірочко, дитино, зблідла ти щось, — співчутливо прошамкала баба Зіна, літня пацієнтка. — Тиск, мабуть? Погода ж як крутить.
— Від погоди, Зінаїдо Петрівно, — тихо відповіла Ірина і змусила себе всміхнутися черговою усмішкою. — Від неї…
