На дверцятах холодильника висіла записка від Оксани Григорівни: «Пироги — 100 порцій. Голубці — із запасом. Салат олів’є — 100 порцій». У день поминок Ірина Вікторівна Ковальчук стояла біля обробної дошки вже о третій ночі. Перед нею височіла гора моркви, у мийці чекали щонайменше десять пучків шпинату. Усе перелічене в записці їй належало приготувати самій.
Свекруха покликала рідню, яку тільки змогла пригадати, аж до далеких родичів з інших міст. Поминальний стіл за розмахом обіцяв стати справжнім бенкетом. Для Ірини такі приготування давно перестали бути винятком: до Нового року та інших великих свят вона бралася за них за три місяці. Спершу замовляла продукти, потім обробляла їх, готувала маринади. За початком клопотів незмінно йшло кілька безсонних ночей.
Свято змінювалося поминками, за святом наставали нові поминки. Усі 12 місяців року минали для неї на кухні. Та й спорожнілий стіл іще не означав, що можна відпочити: гості їхали додому з їжею. Ірина наповнювала контейнери, загортала їх, розкладала по пакетах і чіпляла бірки з іменами. Поки в домі залишався бодай один гість, її руки не припиняли працювати.
Оксана Григорівна зазирнула в приготований пакет. Очі в неї сердито блиснули.
— І це ти збираєшся віддати? Чому м’яса так мало?
— Мамо, там достатньо, — відповіла Ірина.
— Достатньо? Очі в тебе є? Подивися, що ти поклала! Перед гостями не соромно?
Ірина опустила голову й розгорнула вже зібране пакування. Усе доводилося переробляти через невдоволення свекрухи. Вона знову взялася до їжі, хоча на тильному боці долоні червонів свіжий опік: під час готування туди бризнуло кипляче масло. Руки не переставали працювати, але в цьому домі ніхто ніколи не звертав уваги ні на них, ні на сліди, що залишалися після кухонних клопотів.
Кухнею обов’язки Ірини не обмежувалися. Після інсульту батько Максима потребував постійного догляду, і вся турбота про нього лягла на неї. Вона годувала свекра з ложки, стежила за прийомом ліків і обтирала його тіло. Жодної доглядальниці в нього не було; допомагати Ірині теж ніхто не приходив.
Уночі відпочинку не наставало. Варто було свекрові застогнати, як Ірина прокидалася й бігла до нього. Вона допомагала йому змінити положення, поправляла ковдру, а потім залишалася поруч і чекала, поки він знову засне. Догляд за хворим батьком чоловіка вона несла сама — і вдень, і серед ночі.
Ранок чоловіка був підготовлений її руками. На випрасуваних сорочках не залишалося жодної складки; костюм вона проходила щіткою, до нього заздалегідь добирала краватку. У начищених черевиках можна було дивитися, як у дзеркало. І все ж одного разу на комірі вціліла крихітна, майже непомітна складка. Максим Олексійович підняв сорочку й насупився.
— Навіть із цим упоратися не можеш? Ти чим увесь ранок займалася?
З третьої ночі Ірина встигла дати свекрові ліки, приготувати сніданок і перепрасувати одяг. Від утоми відвалювалися руки. Але перелічувати зроблене вона не стала: на докір у неї була звична відповідь.
— Вибач, будь ласка. Я зараз іще раз пройдуся праскою.
Максим, навіть не повернувши голови, взув вичищені нею черевики. Уже переступаючи поріг, кинув через плече:
— Сьогодні відвезеш батька до лікарні. У мене справи, я не зможу.
Двері за ним грюкнули. Ні подяки, ні погляду, у якому Ірина могла б прочитати вдячність. А до весілля він обіцяв зовсім інше:
— На мене можеш покластися. Я все для тебе зроблю.
Із цими словами вона й прийшла в його дім. За три роки подружнього життя в неї не випало жодного дня відпочинку. Тут із нею поводилися не як із людиною — від неї чекали безперебійної роботи, як від механізму.
Увечері, коли родичі зібралися на поминки у вітальні, Ірина варила на кухні суп. Голос свекрухи було чути виразно:
— Освіти в нашої невістки, звісно, немає. Зате працювати вміє. Мабуть, більше похвалити її й нема за що.
У вітальні засміялися. Оксана Григорівна заговорила голосніше:
— Де б її ще з атестатом вечірньої школи в таку сім’ю взяли? От уже пощастило, так пощастило!
— Ти маєш рацію, мамо, — погодилася Вікторія, сестра Максима. — Чого від неї чекати? Із кухнею дає собі раду, і то добре.
— Зате в мами тепер чудова прислуга, — хихикнула Наталя.
На слові «прислуга» вітальня вибухнула реготом. Десятки людей повернулися до кухні…
