Марина йшла від зупинки, підтримуючи живіт долонею. Другою рукою притискала до себе сумку: обмінна карта, паспорт, вода. До 10 ранку асфальт біля пологового будинку розпікся — наче в духовці залишили деко й забули про нього. На 38-му тижні доводилося йти повільно. Уже до обіду ноги набрякали, увечері шкарпетки лишали на щиколотках червоні сліди, а сходинки наче ставали дедалі вищими.
Кроків за 20 до ґанку її зупинили: чиїсь пальці зімкнулися над зап’ястком. Марина здригнулася, обернулася. Жінка поряд дивилася повз неї, на скляні двері. На засмаглому вилицюватому обличчі важко було визначити вік — близько 50, можливо, більше. Чорні кучері, посивілі на скронях, вибивалися з темної хустки у великих трояндах. Червоні рюші облямовували рукави чорної сукні; на грудях важко лежало намисто з жовтих монет, у перснях поблискували червоні камені.
— Туди поки не можна, — тихо, виразно промовила незнайомка. — Рівно три хвилини постій тут.
— Пустіть мене, будь ласка. Я записана на прийом, — Марина спробувала вивільнитися.
— І прийом, і дитина почекають три хвилини. Зараз ти туди не підеш.
Болю не було. Суха гаряча рука тримала міцно, як тримають дитину на краю платформи. Марина озирнулася: охоронець курив біля входу, жінка з аптечним пакетом пройшла повз, біля клумби на лавці сидів хлопець із квітами. На них ніхто не дивився.
— Мені гроші не потрібні, і гадати мені не треба, — швидко заговорила вона. — Чесно, у мене нічого немає.
— А я нічого в тебе не прошу. Мене звати Зоя. Побудь поруч. Хвилина вже минула.
Тепер жінка дивилася на Марину. Майже чорні очі були спокійні. У цю мить дитина так сильно штовхнула під ребра, що Марина охнула. Не розтискаючи пальців, Зоя другою долонею ненадовго торкнулася її живота збоку. Малюк затих, наче дослухаючись.
— Бачиш? Він зрозумів. А до тебе не доходить.
Різка відповідь уже була готова, але двері розсунулися. Над ґанком з’явилися кульки — блакитні, сріблясті й одна велика, у вигляді цифри, яку Марина не встигла розгледіти. Молодий фотограф у жилетці задкував із ними, не припиняючи знімати. За ним медсестра в рожевому халаті несла пухкий блакитний конверт з атласною стрічкою.
Слідом вийшла світловолоса дівчина в білому сарафані. Під лікоть її підтримував Денис. Чоловік Марини.
На ньому була блакитна сорочка з короткими рукавами. У неділю ввечері Марина прасувала її, збираючи чоловіка у відрядження, і вовтузилася з ґудзиком на кишені: відпорола той, що відривався, пришила інший. Точної заміни не знайшлося, новий був світліший. Зараз Марина бачила цей ґудзик.
Медсестра передала дитину дівчині.
— Тату, тепер ви! Підійдіть ближче! — гукнув фотограф.
Денис нахилився, обійняв дівчину за плечі. Поцілував її у скроню, потім торкнувся губами мереживного куточка конверта.
Марина перестала відчувати руки й ноги. Все довкола стало беззвучним, наче в літаку заклало вуха. Вона бачила, як у чоловіка рухаються губи, як він закидає голову, сміючись, але звуку не було. Світловолоса дівчина тулилася до нього й щось казала. Денис кивав. Для Марини лишилося тільки це: його обличчя, губи, що ворушаться, і дівчина поряд.
— Відвернися. Більше туди не дивися. Сідай, — Зоя відвела її за високу діжку з квітами біля поручнів.
На кам’яний край клумби Марина мало не впала. Зоя присіла, заслонила її від ґанку й вклала їй у руку відкриту пляшку з її ж сумки.
— Потроху пий. Дихай носом.
— Мій чоловік… Це мій чоловік, — голос прозвучав безбарвно, наче належав іншій жінці. — Він у відрядженні. В іншому місті до п’ятниці.
— Знаю, що чоловік.
— Але звідки?
Зоя відповіла не відразу.
— Увійшла б зараз — зіткнулася б із ними внизу, біля сходів. Там виписку проводять. Побачила б його з дитиною просто перед собою й упала на плитку. Я її бачила: сіра, в білу цяточку. І кров бачила. Не тільки твою. Не лякаю тебе, — вона хитнула головою, монети тихо дзенькнули. — Уже немає чим лякати. Три хвилини минули, того більше не станеться. Далі піде інакше. А як саме — тобі вирішувати.
Через дорогу стояв їхній сірий кросовер. Два роки тому його купили в кредит; подряпину на задньому крилі Денис усе збирався зафарбувати. Крізь листя Марина спостерігала, як він відчинив задні двері, поставив автолюльку, узявся запихати кульки. Ті вислизали й стукалися об дах…
