Вона дістала телефон. Через тремтіння в руках двічі не влучила в ім’я чоловіка. Гудок. Другий. Денис поплескав по кишені, вийняв телефон, подивився на екран. Помовчавши, щось сказав дівчині й відійшов на пару кроків за машину.
— Марино, привіт! — у слухавці пролунав бадьорий, трохи захеканий голос. — Я зараз на виїзді, у клієнта склад за містом. Зв’язок тут нікуди не годиться. Як ти? Сьогодні ж огляд?
Він стояв упівоберта до Марини, мружачись від сонця. Поки говорив, вільна рука розсіяно поправляла комірець тієї самої сорочки.
— Іду. Уже майже дійшла.
— От і добре. Потім набери, скажеш, що лікар вирішив. Цілую, мені час, кличуть.
Відключившись, Денис повернувся до дівчини й відчинив передні двері. Допоміг їй сісти, притримуючи конверт, щоб не вдарити об дверний проріз. Телефон опустився Марині на коліна.
— Тепер бачиш, на що він здатен, — тихо промовила Зоя.
Машина виїхала з парковки й повернула праворуч, до проспекту. З прочиненого вікна вирвалася срібляста кулька. Вона піднімалася повз третій поверх, повз синій напис «Пологовий будинок», у білясте серпневе небо. Марина проводжала її поглядом, доки від неї не лишилася крапка.
— Мені треба на огляд, — сказала вона, не рухаючись.
— Сьогодні туди не ходи. Тобі спершу тиск виміряють. Побачать, який він зараз, — і залишать у лікарні. А лежати тобі не можна: завтра треба бути вдома, і голова має бути ясна. Подзвони своєму лікареві, поясни, що дорогою тобі стало зле. Запишися на післязавтра. Або піди до себе в консультацію, якщо не сюди. Але сьогодні на цей огляд не треба, — відповіла Зоя. — Ти ж не місцева?
— Із Сосновська.
— Із Сосновська, — повторила Зоя з таким кивком, наче багато що стало зрозумілим. — Мені теж у той бік, до Кам’янки. Електричкою разом поїдемо. Зараз я тебе саму не залишу.
Марина хотіла заперечити. Іншого дня вона ввічливо, але рішуче відмовилася б і пішла, притискаючи сумку: з дитинства їй казали, що з циганками на вулиці розмовляти не варто. Та тепер без гарячої сухої руки під ліктем вона не могла підвестися.
До зупинки вони дісталися разом, потім доїхали до вокзалу. За квитки взялася платити Зоя. Із маленького шкіряного гаманця на шнурку вона відрахувала дріб’язок і купила два — собі та Марині. В електричці майже нікого не було, але стояла задуха. Вони вибрали місця біля вікна й сіли спиною за ходом потяга. Марина відвернулася від Зої до скла. Зовні пропливали гаражі, паркани, запорошені тополі. Потім замість них за вікном потяглися поля, де лежали скручені рулони сіна.
Після другої зупинки потекли сльози. Без ридань; Марина навіть не витирала щік. Зоя мовчала поруч. Лише коли за вікном з’явився сосновий ліс, запитала:
— Давно заміжня?
— Чотири роки.
— І давно в нього це?
— Я не знаю, — Марина провела долонею по обличчю. — Узагалі нічого не знаю. Він постійно в роз’їздах, працює менеджером у постачальника будматеріалів. На ньому вся область, ще й сусідня. То Річенськ, то Озерськ, то інше місто. Я ж не перевіряла. Навіщо мені було його перевіряти?
— Нема чого, — погодилася Зоя. — Любиш — віриш. Цим і користуються.
Вона взяла Маринину руку, розкрила долонею догори й поклала на свою. Марина дозволила. Ні пальцем по лініях Зоя не водила, ні слів не бурмотіла; довго розглядала долоню, схиливши голову, як дивляться на воду в криниці. Нарешті насупилася.
— Тут ще є.
— Що ще? Ти про другу дружину, про дитину?
— Не тільки про це. Папери на тобі. Чужа рука писала. Грошових паперів багато.
Марина розгублено похитала головою.
— У нас такого немає. Іпотеки немає, квартира дідівська, мені дісталася. Тільки машина в кредит. Але Денис за неї сам платить.
— Сам, — рівно повторила Зоя. — А ти давно у власні папери заглядала?
— У які папери?
— Увечері заглянь. І про те, що тут побачила, йому мовчи. Ні слова. Нехай вважає тебе дурною, зараз тобі так краще.
Електричка сповільнилася. За склом показалася платформа з жовтою будкою та станційною вивіскою. Зоя встала, поправила рюші.
— Мені виходити. У Кам’янці біля колонки на Садовій спитаєш, де Зоя живе. Кожен покаже. Як щось почнеться — дзвони…
