Вона продиктувала номер. Марина записала, назвала новий контакт просто «Зоя». Коли та ступила в прохід, запитала:
— Чому ви зупинили саме мене? Ми ж незнайомі.
Зоя обернулася. Затримала погляд на Марині, на руках поверх живота, на тонких опікових рубцях на подушечках пальців — таких, які лишає довга робота з гарячим металом.
— Поживеш із моє, теж почнеш зупиняти. Бачиш — уже не пройдеш повз. Гріх.
Двері з шипінням зійшлися. На платформі Зоя не озирнулася, пішла до переїзду важкою прямою ходою. Поміж сірими парканами ще довго мигтіли червоні рюші.
Решту шляху до Сосновська Марина подолала сама. Додому вона дісталася в третій годині дня. Навіть роздягатися не стала — лягла на диван просто в одязі. Сон, у який вона провалилася, був важким і каламутним.
Дідівська квартира займала дві кімнати у старому двоповерховому будинку на Садовій вулиці, за десять хвилин пішки від фортечних мурів. Під високими стелями вздовж карниза тягнулася тріщинка, скрипів паркет. Із величезного кухонного вікна, якщо висунутися, можна було побачити над дахами церковну баню.
Степан Матвійович Савчук майже все життя прожив тут і стільки ж пропрацював на фабриці «Сосновська емаль». Прийшов учнем, став живописцем, потім майстром, який навчав молодих. Марину він ростив сам. Коли їй було п’ять, мати поїхала заробляти до столиці. Назавжди так і не повернулася: надсилала гроші, листівки, потім перестала надсилати й листівки.
Дід туго заплітав онучці коси — аж боліло в очах, варив манну кашу з грудочками. Садовив поруч за стіл біля вікна, у своєму робочому куточку. Там пахло скипидаром і лавандовою олією. На порцеляновій палітрі лежали гірки розтертих емалей; зі склянки стирчали колонкові пензлики, іноді досить було кількох волосинок.
— Емаль, Мариночко, — скло з пам’яттю про вогонь, — пояснював він, схилившись над мідною пластинкою, з лупою на лобі. — Нанесеш фарбу — непоказна, сіра. А відправиш у піч, вона свій колір згадає. Тільки класти треба правильно. Помилишся — піччю вже не виправиш.
У 14 років Марина розписувала на фабриці простенькі брошки з незабудками. У 20 вступила до художнього училища в Березовську, а вивчившись, повернулася живописцем. Після смерті діда квартира за заповітом перейшла їй. Через рік вона познайомилася з Денисом.
На ярмарок ремесел у Березовську фабрика привезла вітрину. Високий усміхнений покупець вибрав найдорожчий медальйон — фортецю на заході сонця. Того ж вечора написав Марині, що не може відвести від нього очей. За пів року вони розписалися, і Денис оселився в неї на Садовій.
З ним було легко й весело. Він знаходив спільну мову з ким завгодно, жартував на сходах із сусідами, відразу лагодив кран, що починав капати. Платежі за квартиру, податки, автомобільний кредит, страховку запропонував узяти на себе — всю «нудну дорослу бухгалтерію».
— Твоя справа — малювати, моя художнице, — казав він, цілуючи Марину в маківку. — Не тобі в чергах під віконцем стояти. Довір це мені.
Вона довіряла. Це було зручно й скидалося на турботу.
Навесні через важкий токсикоз Марину на два тижні поклали під крапельниці в районну лікарню. Денис приходив щовечора з морсом у термосі та сушками: іншої їжі вона тоді не могла їсти. Якось попросив телефон.
— На допомогу у зв’язку з вагітністю треба через портал заяву подати. Тепер усе електронно. Я заповню, ти тільки скажи мені код, коли отримаєш.
Під крапельницею в Марини все пливло перед очима, нудота підступала до горла. Код вона йому продиктувала. Через день назвала ще один: Денис сказав, що через помилку системи заяву доведеться подати наново. Потім повідомив про зміну пароля.
— Прийшло сповіщення, хтось намагався увійти. Поставив надійніший, про всяк випадок.
Новий пароль він лишив на аркушику в тумбочці. Під час виписки аркушик загубився; згадати пароль Марина не змогла, та й потреби не було. Усім займався Денис.
У сутінках її розбудив дзвінок із незнайомого номера. Чоловік говорив увічливо й рівно:
— Марино Вікторівно Коваленко?
— Так.
— Компанія зі стягнення заборгованості, представляємо мікрофінансову організацію «Термінові гроші». За договором позики у вас 38 днів прострочення. Коли внесете платіж?
Марина сіла на диван.
— Який договір? Я нічого не позичала.
— Оформлення дистанційне, підтвердження через портал електронних послуг. Переказ надійшов на вашу банківську картку. Сьогодні до погашення 41 800, включно з відсотками й штрафами. Якщо за три дні оплати не буде, справу доведеться передати до суду. У разі подальшої несплати ми також маємо право повідомити про борг родичам і роботодавцеві.
— Ви помилилися, — зірвалася Марина. — Я на лікарняному, вагітна. Про яку картку ви говорите?
— Подробиці доступні в особистому кабінеті. Усього доброго…
