Пролунали короткі гудки. Марина довго не випускала телефон із рук. Пригадалися слова Зої про грошові папери, списані чужою рукою. Потім вона сиділа в темній кухні, слухала дідусевий настінний годинник і намагалася згадати загублений клаптик паперу.
Марина ввімкнула світло й сіла за стіл, за яким колись працював дід. У телефоні відкрила застосунок електронних послуг, але далі запиту пароля він її не пустив. Вона ввела старий, ще з училища, яким користувалася до заміжжя. На екрані з’явилася відповідь: пароль неправильний. Тоді Марина спробувала інший варіант, із датою народження діда. Знову відмова. Обидві комбінації, які вона могла згадати, не підійшли. Застосунок пропонував відновити доступ — тепер лишалося скористатися цією пропозицією.
Під час відновлення з’ясувалося, що обліковий запис, як і раніше, прив’язаний до її власного номера. Денис не став його змінювати. Мабуть, вирішив, що ні до чого: телефон завжди був поруч, а Марина без заперечень називала коди, що надходили. Новий прийшов за кілька секунд. Цього разу пароль вигадувала вона сама. Поєднала назву улюбленої дідусевої фарби з дівочим прізвищем бабусі — вийшло довго. Щоб знову не лишитися без нього, записала комбінацію в нотатці всередині телефону й замкнула її. Клаптикові паперу вона його вже не довірила.
Головна сторінка, що відкрилася, показала невеликий борг за штраф за паркування, переданий на примусове стягнення. Автомобіль оформили на Марину: Денис пояснював, що так страховка дешевша. Штраф виписали в Березовську, на незнайомій їй вулиці.
У налаштуваннях Марина відкрила розділ безпеки, а звідти перейшла до дій у системі. Екран заповнився довгим стовпчиком записів. Біля кожного стояли дата й час; поруч зазначалися пристрій і місце, звідки приблизно заходили до облікового запису. Вона розбирала їх повільно, допомагаючи собі пальцем. Так само дід колись водив по сторінках товстого зошита, читаючи записані там рецепти емалей.
Перший вхід — з Android, із Березовська. Далі знову той самий пристрій і те саме місто, але поруч час: 23:40. Потім подання заяви й нові входи, один за одним. Марина користувалася телефоном іншої марки. У Березовську вона жодного разу в житті не бувала вночі. А ці дати впізнала відразу: тоді вона лежала в районній лікарні Сосновська. На зап’ясті в неї була бирка, на посту медсестри — журнал призначень; поки до її облікового запису заходили з іншого міста, їй ставили крапельниці.
За лікарняними датами йшли пізніші записи: травень, червень, липень. Пристрій не змінювався, місто теж. Android, Березовськ. Серед входів траплялися підтвердження й згода на обробку даних, потім усе повторювалося. Це відбувалося раз на кілька днів. Читаючи далі, Марина бачила, що майже всюди стояв пізній вечірній час. І майже кожен такий вечір припадав на день, коли Денис їхав у відрядження.
Марина підвелася, налила води з крана й випила, тримаючись за мийку. Дитина неспокійно ворушилася.
— Тихіше, маленький. Мама дивиться.
Повернувшись за дідусів стіл, вона перейшла до заяв. Там знайшлося те, заради якого Денис навесні брав телефон: квітнева заява на допомогу у зв’язку з вагітністю та пологами, адресована соціальній службі. Біля неї стояло «Виконано», виплату було здійснено. Однак нижче був окремий запис — прохання змінити реквізити, на які мають перераховувати гроші. Його подали через три дні після першої заяви, о 00:15, вночі. І це прохання теж виконали. Марина натиснула на рядок, щоб подивитися, які саме реквізити там зазначено.
Банк виявився не її. Марина тримала картку в тому самому банку, де дід отримував пенсію; туди ж фабрика колись почала перераховувати їй зарплату, відкривши зарплатну картку. У заяві значилася зовсім інша назва — великий столичний банк. Номер картки повністю не показували. Прочитати можна було лише останні чотири цифри, але Марина їх не впізнавала. Ні з чим знайомим ці цифри в неї не пов’язувалися.
Ішлося про допомогу у зв’язку з вагітністю та пологами — про всі її декретні за 140 днів. На них Марина розраховувала купити візочок і ліжечко. Хотіла хоча б перші місяці після народження дитини не думати про те, де взяти гроші на квартиру. У червні Денис повідомив, що допомога надійшла. Сказав, що поки поклав її на накопичувальний рахунок: хай капають відсотки. А візочок вони виберуть удвох, коли він повернеться з чергової поїздки.
Марина сфотографувала відкритий екран. Потім подумала й повернулася до дій у системі: потрібні були й ці записи. Вона повільно гортала їх, роблячи знімки кожного рядка й стежачи, щоб жоден не лишився поза збереженим. Після цього відшукала на порталі сервіс кредитної історії. Запит надіслала до всіх бюро, які були перелічені, не обираючи якогось одного. У відповідь з’явилося ввічливе повідомлення: відомості надійдуть протягом одного робочого дня…
