Було майже одинадцять вечора. За стіною у Валентини Григорівни бурмотів телевізор. Марина перевернула телефон екраном до столу й закрила обличчя долонями. На кухні стояла задуха, а її трясло, наче в лихоманці. Треба подзвонити Денисові. Запитати, що все це означає. Хотілося кричати в слухавку, вимагати, щоб він пояснив кожен із цих записів. Але щойно вона подумала про дзвінок, у пам’яті пролунав сухуватий, спокійний голос Зої. Про те, що бачила його, — ані слова. Хай вважає її дурепою. Саме ці слова Марина згадувала, сидячи перед телефоном, що лежав на столі.
Телефон завібрував. На екрані з’явилося ім’я чоловіка. Марина дочекалася, поки виклик припиниться, не відповівши. За хвилину надійшло повідомлення: «Маринко, чому не подзвонила? Що тобі лікар сказав? Хвилююся».
Вона набрала відповідь, видалила, спробувала знову: «Усе нормально. Тиск трохи підвищений, веліли післязавтра прийти. Я вже лягла. Вибач, втомилася».
Надійшло: «Спи, моя художнице, розумнице. Люблю вас обох».
Обох. Марина подумала, котрій із двох жінок він зараз надсилає такі слова з одного телефона. Чи не плутає їх.
Вона погасила світло. Спати так і не пішла.
Підійшовши до стіни, Марина тричі стукнула по ній кісточками пальців. Цим стуком вона ще дівчинкою кликала сусідку, коли в діда прихоплювало серце. За стіною вимкнули телевізор.
Двері відчинила Валентина Григорівна: сиве волосся під сіточкою, халат у дрібний синій горошок. Глянувши на Маринине обличчя й затиснутий у руці телефон, вона без розпитувань відступила в передпокій.
— Іди на кухню, сідай. Зараз поставлю чайник.
Сусідці було вже під 70. Понад 30 років районного суду — спершу секретаркою засідань, потім помічницею судді — лишилися позаду. Тепер на її підвіконні росли фіалки, а про мешканців будинку вона знала рівно стільки, скільки варто знати, не більше.
На кухні Марина заговорила про пологовий будинок: кульки, блакитний конверт, дзвінок чоловікові через машину. Про Зою збиралася промовчати — надто вже нерозумно, мабуть, це прозвучить. Але Валентина Григорівна жодного разу не перебила, слухала уважно, і Марина розповіла також про незнайомку. Потім простягнула телефон зі знімками екрана.
Зі шухляди стола з’явився товстий зошит у зеленій обкладинці. Надягнувши окуляри, сусідка взялася заповнювати його великим почерком, поділяючи записи на пункти, як у колишніх протоколах. Між записами йшли запитання:
— Коли тебе поклали? А виписали якого числа? Коди скільки разів називала? Згадай, що він тоді казав.
Нарешті окуляри лягли на стіл.
— Скажу тобі без обиняків: справа кепська, але вихід є. Зараз вислухаєш, потім повториш мені. Перевіримо, чи все зрозуміла. Голова в тебе зараз дірява, і нічого дивного.
Марина кивнула.
— Почнемо з позик. Для такої контори все виглядає просто: увійшли до кабінету Марини Коваленко, натиснули кнопку — отже, позику взяла Марина. Вони бачать дію у твоєму обліковому записі, а хто тримав телефон, для них поки що не має значення. Тому тобі й телефонують. І не припинять, поки ти офіційно не заявиш, що нічого не оформлювала. Це зрозуміло?
— Так.
— Заявляти треба у двох місцях. У поліції — про шахрайство проти тебе. І письмово кожному кредиторові, чи то банк, чи контора: договору ти не укладала. До листа додаси талон про прийняття заяви в поліції. Інакше тебе ніхто й слухати не захоче.
— А раптом вони все-таки звернуться до суду?
— Найімовірніше, так і зроблять. Зазвичай отримують у мирового судді судовий наказ: тебе не викликають, розглядають самі їхні папери й видають документ про стягнення боргу. Але тут головне ось що. Отримаєш наказ поштою або в електронному кабінеті — у тебе десять днів на заперечення. Досить написати: «Заперечую проти виконання судового наказу». Після цього його скасують автоматично, без спорів. Захочуть стягувати далі — хай подають позов. Тоді вже буде засідання, куди ти прийдеш зі своїми знімками екрана. Там ти зможеш показати все, що знайшла. Запам’ятала? Не проґав ці десять днів, чуєш?
— Десять днів, — повторила Марина.
Валентина Григорівна постукала пальцем по столу.
— Третє робимо негайно, хоч і ніч. На порталі можна закрити собі можливість брати кредити. Поставиш таку позначку — і ні банк, ні інша контора не мають права нічого тобі видати, поки сама не скасуєш. Неважливо, хто з яким телефоном полізе до твого кабінету. Став.
На пошук сервісу пішло дві хвилини. Знайшовши потрібну сторінку, Марина побачила пропозицію вибрати, які види кредитів вона хоче заборонити. Обмеження можна було встановити не на все одразу, але вона вибрала все, що пропонував портал, і натиснула кнопку підтвердження. Потім надійшов код. Його ще треба було ввести, щоб підтвердити вибране. Марина набрала цифри сама, своїми пальцями. У цьому русі не було нічого складного: лише ввести надісланий код, із чим вона й без чужої допомоги могла впоратися. І все ж саме від того, що зараз це робила вона сама, їй чомусь захотілося плакати сильніше, ніж за весь сьогоднішній день…
