— Одну діру заткнули, — сказала сусідка, глянувши через її плече. — І пароль змінила правильно. Тепер четверте: чоловікові ані слова.
— Зоя теж так веліла.
— Циганка твоя, а кмітлива, — хмикнула Валентина Григорівна. — Поки він певен, що ти нічого не знаєш, замітати сліди не стане. Листування не зітре, гроші не виведе, казку вигадувати не почне. А ти збирай, що зумієш знайти сама. Вранці отримаєш кредитну історію — розберемося. Ще відкрий свій банківський застосунок, перевір операції за карткою. Усе знімай.
Додому Марина повернулася вже в першій годині ночі. Дивно, але, щойно лягла, відразу заснула.
У дев’ятій годині ранку надійшла кредитна історія. Відкритий документ не вміщався на екрані, його довелося гортати. Спершу йшли «Термінові гроші», потім «Гроші відразу», «Фінансовий друг», ще одна контора з назвою, яку Марина навіть вимовити не змогла. Усі чотири позики були оформлені в травні та червні. Прострочення стояло навпроти кожної. Окремі суми — від 15 до 30 000 — разом із відсотками давали понад 100.
Нижче стояв банк «Надійний»: споживчий кредит на 280 000, початок липня. Перший платіж не внесено.
Марина дивилася на ці рядки, сидячи на кухні, аж поки перед очима не почало темніти. Довелося підвестися, відчинити вікно, подихати. Повернувшись до столу, вона увійшла до застосунку зарплатного банку. Тут пароль лишився колишнім — Денис, мабуть, не вважав за потрібне його змінювати.
Вона перегорнула операції до весни. Колись повідомлення надходили після кожної покупки, а останній рік сповіщень не було. Марина вважала, що банк змінив якийсь порядок. Тепер налаштування показали інше: повідомлення вимкнули вручну. Того самого квітневого дня, коли вона перебувала в лікарні.
Позики зараховувалися на її картку. Ось надходження від «Термінових грошей», а невдовзі — переказ за номером телефону. Так було після кожного зарахування. У рядку одержувача відображалося скорочене ім’я: «Лариса Петрівна Г.».
З грошима з «Надійного» виявилося інакше. Їх перерахували на окрему картку цього банку, теж оформлену на Марину. Про існування картки вона й не здогадувалася. Знайшла її, лише ввівши назву банку в пошук у своєму електронному кабінеті: виявилося, через цей обліковий запис заходили до банку. Доступу до картки вона не мала, виписку отримати не вдалося.
Втім, вистачило й операцій за зарплатним рахунком. Майже 400 000 пішло Ларисі Петрівні Г. за травень, червень і липень. Зберігши знімок кожної операції, Марина відкрила чек одного переказу. Тут ім’я було вказане майже повністю: Лариса Петрівна Гончаренко. Світле волосся. Білий сарафан. Блакитний конверт, перев’язаний атласною стрічкою.
В обід знову зателефонували з «Термінових грошей». Тепер говорила жінка — різко, з перших слів на «ти».
— У тебе на фабриці всі дізнаються, яка ти!
Марина перервала дзвінок і заблокувала номер. Саме так наказувала чинити Валентина Григорівна.
У п’ятницю ввечері на сходах почулося Денисове насвистування, потім ключ завовтузився в замку. Марина заздалегідь примусила себе стати біля плити. Помішуючи гречку, можна було не обертатися до дверей і тримати руки зайнятими.
— Марино, зустрічай, я вдома!
На кухні він обійняв її ззаду, поклавши підборіддя на плече. Дорога, бензин і ледь вловимий залишок чужих солодких парфумів — ось чим пахло від чоловіка.
— Ну як ви? Малюк як?
— Штовхається.
Власний голос здивував Марину: жодного незвичного звуку.
— А я вам гостинець привіз.
На столі з’явилася візерунчаста золотиста коробка з чак-чаком. Марина перевела погляд із подарунка на чоловіка. Він уже стягував блакитну сорочку — ту саму — і кидав на спинку стільця, збираючись відправити в прання.
— Дякую.
Коли за ним зачинилися двері душової, Марина підняла коробку. На самому краєчку збоку біліла маленька магазинна наліпка: ціна, штрихкод і дрібно надрукована назва мережі. Магазин був знайомий, біля вокзалу в Березовську. Перед електричкою вона іноді брала там воду. Сфотографувавши етикетку, Марина обережно повернула подарунок на стіл.
За вечерею Денис жваво, з жартами й подробицями, описував клієнта в іншому місті, затор на мосту, готельний кондиціонер, який не працював. Марина кивала, де належало — сміялася. Чотири роки вона слухала його ось так. І за весь цей час жодного разу не поцікавилася навіть назвою готелю.
— Якась ти бліда. — Він поклав долоню на її руку. — Усе точно гаразд?
— Так. Від спеки, мабуть. Майже не сплю.
— Бідолашна. Потерпи, народиш — стане легше. Думаю, може, взяти у вересні відпустку? Побудемо разом із малюком. Хочеш?
— Хочу…
