Уночі чоловік заснув, розкинувшись упоперек ліжка. Марина тихенько підвелася й вийшла до великої кімнати. За склом серванта стояла проста дерев’яна скринька з латунною застібкою. У ній зберігалося небагато з того, що лишилося від діда й бабусі: срібний наперсток, лупа в роговій оправі, зошит, куди дід із молодості заносив усі приватні замовлення. І медальйон.
Дід написав його в рік свого весілля. Овальна мідна пластинка, трохи більша за куряче яйце, срібна скань довкола емалі. Мазками завтовшки з волосину було виписане обличчя молодої бабусі Лідії: блакитна хустка, трохи схилена голова, напівусмішка — така жива, наче ось-ось пролунають слова. На звороті, по контремалі, голкою видряпані рік і дідусів підпис.
Бабуся померла, коли Марині виповнилося три роки. Її обличчя онука знала лише з медальйона. Дід усе життя називав цей портрет найкращою своєю роботою: більше так не вийшло, бо так написати можна лише один раз.
Піднявши кришку, Марина побачила наперсток, лупу, зошит. Лише оксамитове гніздечко виявилося порожнім.
Марина почала перебирати вміст скриньки. Медальйона там не було. Тоді вона обшукала сервант, після нього — комод. Лишалося зазирнути під сервант. Зі своїм величезним животом вона опустилася навколішки й посвятила туди ліхтариком телефона. Пошуки нічого не дали. Марина так і сиділа на підлозі; підвелася лише тоді, коли затерпли ноги. Тримаючись за край серванта, встала й попрямувала до передпокою.
У передпокої, на крайніх плічках стінної шафи, висіла Денисова осіння куртка — темно-синя, рукави протерті. Він давно її не вдягав, усе збирався викинути. Чому Марина потягнулася до неї, вона й сама не розуміла. Може, тому, що новий піджак їздив усюди з Денисом, а ця куртка лишалася вдома, в неї, куди чоловік тепер зазирав дедалі рідше.
За блискавкою внутрішньої кишені знайшовся аркушик, складений учетверо. Папір став м’який, мов ганчірочка: його багато разів розгортали й знову складали. Заставний квиток ломбарду «Бурштин», Березовськ, вулиця Польова. Заставодавець — Коваленко Денис Аркадійович.
Предмет був описаний як медальйон із жовтого й білого металу з емалевою вставкою, що зображає жінку. Оцінка — 15 000. Строк застави — 30 днів. Оформлення — кінець червня.
Марина перечитувала квиток, намагаючись зрозуміти умови, набрані внизу дрібними літерами. Прочитала кілька разів, потім знайшла на звороті рядок про те, що відбувається після закінчення строку застави. Заставодавцеві давали ще один місяць — пільговий. Лише після його завершення ломбард діставав право продати річ, по яку так і не прийшли. Отже, рахувати треба було від кінця червня: спочатку 30 днів, потім додати місяць. Марина ворушила губами, відраховуючи на пальцях. Закінчивши, почала рахувати знову, щоб не помилитися в строку, що лишався. Виходило дев’ять днів. Через дев’ять днів медальйон із бабусиним обличчям могли виставити у вітрині. Він стане річчю, яку дозволено купити будь-кому: досить, щоб у покупця знайшлося 15 000 і ще трохи понад цю суму.
За цей медальйон Денис отримав 15 000 наприкінці червня — того самого місяця, коли переказував Ларисі Петрівні Гончаренко Маринині декретні.
Обидва боки квитка Марина сфотографувала. Папір склала по старих згинах і прибрала до кишені, а сама повернулася до спальні. Лягла скраю, відвернувшись від чоловіка. До ранку сну не було. Сліз теж.
У суботу Денис подався з хлопцями на риболовлю, пообіцявши повернутися ввечері. Марина дочекалася біля вікна, доки сірий кросовер зверне на Центральну й зникне, після чого постукала до сусідки.
До поліції вони прийшли вдвох. Валентина Григорівна заради цього вдягла строгий сірий костюм, у якому раніше ходила на роботу, і прихопила зелений зошит. Черговий скерував їх на другий поверх, до дверей із табличкою «Бондаренко».
Слідча виявилася коротко стриженою жінкою років тридцяти. Рукави форменої сорочки були закочені; лівою рукою вона швидко виводила нерозбірливі рядки. Слухаючи Марину, машинально малювала на полях протоколу квадратики — один усередині другого.
На розповіді про знімки дій у системі малюнки припинилися. Бондаренко попросила телефон і довго гортала зображення, зіставляючи дати з лікарняною випискою, яку Марина здогадалася принести.
— У ці ночі ви лишалися в лікарні? Додому вас не відпускали?
— Я лежала під крапельницею. Кожні три години медсестра міряла тиск, усе є в журналі на посту.
— Запитаємо журнал, — сказала слідча, повертаючи телефон. — Тепер поясню без складнощів, що буде далі. Я приймаю заяву, реєструю її, а ви отримуєте талон із номером. Із ним треба звернутися до всіх організацій, де на вас оформлені борги. Потім починається перевірка. Закон відводить на неї до 30 днів, але я постараюся закінчити раніше. У порталу запитаю відомості: з якого пристрою заходили у ваш кабінет, з якої адреси. У банків з’ясую, куди перераховувалися гроші. Оператор зв’язку повідомить, кому належить телефон. Якщо ці відомості зійдуться на одній людині, порушимо справу про шахрайство. Ви ж розумієте, що цією людиною, найімовірніше, виявиться ваш чоловік?
— Розумію.
— Тоді врахуйте ще одне: забрати заяву потім не вийде. Тут уже не сварка між подружжям, ідеться про кримінальну справу…
