Андрій узяв сина на виїзну зустріч. Перед тим як піти на переговори, він попросив:
— Посидь біля машини, я скоро повернуся.
Максим увесь цей час залишався на парковці, чекав на батька й дивився навсібіч. Коли Андрій повернувся, хлопець не рушив йому назустріч, а просто простягнув телефон.
— Тату, тобі треба це побачити.
Андрій глянув запис і завмер, не в змозі вимовити ані слова.
Другий цех уже всю зиму зустрічав Андрія Кравченка незвичною для заводу тишею. Із семи ліній працювали лише три. Два найбільші верстати ховалися під сірими чохлами, на яких осів такий шар пилу, що хтось устиг вивести пальцем слово «продається», а потім невпевнено затерти половину літер.
Андрій пройшов уздовж обладнання, привітався зі зварювальниками й прибрав із проходу обрізок труби. У дальньому кутку після нічного дощу знову протікав дах. Вода розмірено падала в підставлене корито, і запах мокрого бетону змішувався із запахом обпаленого металу.
Біля другої лінії його наздогнав начальник цеху Микола Степанович. Він витер долоні ганчіркою й без передмов спитав:
— Андрію, скажи прямо: що мені казати людям? Бригада Пархоменка вже четвертий тиждень працює по пів зміни. Усі бачать, що заготовки не привозять.
— Скажи, що до кінця кварталу протримаємося.
— Минулого разу я сказав їм те саме. У Пархоменка дружина в декреті. Інший хлопець узяв іпотеку, коли ми обіцяли зростання. Вони ж ідуть із запитаннями до мене, не до тебе.
Відповіді в Андрія не знайшлося. Він подивився туди, де в корито з однаковим інтервалом падали краплі, і пообіцяв, що цього тижня дах заварять.
— Дах заваримо, — без жодного виразу повторив Микола Степанович. — Це ми заваримо, так.
Кілька секунд він іще стояв поруч, наче залишав директорові можливість сказати щось справжнє. Потім сховав ганчірку в кишеню й повернувся до лінії, дорогою гукнувши налагоджувальника. Біля виходу з прольоту Андрій побачив Пархоменка — огрядного чоловіка років сорока зі зсунутим на потилицю підшоломником. Той удавав зацікавлення графіком на стенді, хоча графік не оновлювали вже другий тиждень.
Коли директор проходив повз, робітник відступив убік і лише кивнув. Ні прохання, ні скарги, ні запитання. Саме це мовчання Андрій виніс із цеху як найтяжчу розмову.
Піднімаючись до кабінету, він уже читав повідомлення від юристки Ольги Михайлівни: результати закупівлі опубліковано, їхній завод посів друге місце. На екрані таблиці поруч стояли дві суми. Їхня пропозиція — 82 мільйони 400 тисяч. Пропозиція «Стальвесту» — 81 мільйон із невеликим.
Різниця становила рівно півтора відсотка. Наче під час останнього розрахунку хтось зазирав Андрієві через плече, запам’ятав націнку, а потім підказав конкуренту, наскільки знизити ціну, щоб перемогти без зайвої втрати грошей. Таке траплялося вже втретє за три роки. Після першої невдачі Андрій звинувачував власну помилку, після другої пояснював усе дешевшою логістикою суперника. Тепер колишні виправдання більше не складалися докупи.
Майже відразу зателефонувала кредитна менеджерка. Вона говорила рівно й чемно — тим голосом, яким зазвичай повідомляють про рішення, уже ухвалене без співрозмовника.
— Андрію Миколайовичу, добрий день. Телефоную щодо вашого траншу. Ми переглянули заставну масу й переоцінили обладнання. Вам потрібно внести додаткове забезпечення, інакше доведеться порушувати питання про зміну ставки.
— Скільки в мене часу?
— Формально — до кінця наступного місяця. Але насправді раджу не відкладати. Я бачу вашу звітність, Андрію Миколайовичу: виручка знижується третій період поспіль.
Після дзвінка Андрій довго дивився на порожнє подвір’я, яке підмітали за вікном. Як забезпечення в нього залишалися тільки квартира й ті самі верстати, сховані від пилу під сірим брезентом…
