Різкий гавкіт перекрив гул термінала. Очі вагітної жінки розширилися від жаху; вона здригнулася й відступила, прикриваючи округлий живіт долонею. Перед нею натягував повідець великий чорно-рудий пес; губи його піднялися, оголивши зуби, а погляд не відривався від неї, ніби саме тут ховалася смертельна загроза. Навколо рухалися пасажири, котилися валізи, лунали оголошення, та для жінки наче перестало існувати все, окрім цього собаки.
— Будь ласка, стримайте його, — видушила вона з себе, безпорадно озираючись. Пальці другої руки тремтіли, м’яли край легкого пальта.
Олег, працівник служби безпеки, коротко підтягнув повідець і переглянувся з колегами. Він знав Алекса краще за будь-кого з них. Зазвичай пес підкорявся одному рухові господаря, однак тепер не відступив ані на крок. Із його грудей виривався глухий рик, напружені м’язи перекочувалися під шерстю. Кілька років його вчили виявляти наркотики, зброю та вибухівку. Такого сигналу Алекс не подавав без причини. І все ж це було не схоже на звичне сповіщення про знахідку: у поведінці напарника було щось наполегливе й незнайоме навіть Олегові.
Жінка виглядала не небезпечною, а наляканою: бліде обличчя, широко розплющені очі, тремтіння в руках. І все ж Олег не мав права вирішити, що Алекс помилився, лише тому, що пасажирка викликала співчуття. А що, як за її безпорадним виглядом справді ховалася загроза? У небезпеці могли опинитися сотні людей. Але якщо собака вперше помилився, додаткова перевірка стане для невинної вагітної жінки тяжким і принизливим випробуванням.
Високий коротко стрижений охоронець із суворим обличчям першим підійшов ближче.
— Нам доведеться поставити вам кілька запитань, — твердо сказав він.
— Але я нічого не зробила. Я навіть не розумію, у чому річ, — відповіла жінка. Голос зірвався, обличчя стало ще білішим. Вона переводила погляд з охоронця на вишкіреного пса, ніби шукала бодай у чиємусь виразі пояснення того, що відбувається…
