Роман врятував пораненого вовка, а той став його захисником і допоміг наблизитися до розгадки давньої трагедії

Постріл ударив по кам’яних схилах Соснового кряжа. Роман притиснувся до снігу й перестав дихати: йому вчувалося, ніби відлуння рознеслося на десятки кілометрів безмовним зимовим лісом. Виказав себе. Усе, тепер виказав. Пізно було про це думати.

Усього за 20 кроків завмер величезний олень. Розлогі роги надавали йому схожості з давнім божеством; на мить Роман зустрівся з його наляканим поглядом. Потім звір пронизливо заревів, розвернувся, здіймаючи копитами сніг. Палець натиснув на спуск раніше, ніж Роман устиг зрозуміти, чи взяв він приціл.

— Чорт!

Олень уже зник між старими ялинами. І лише тепер Роман помітив тіні, що беззвучно кинулися слідом.

Вовки.

П’ять чи шість сірих примар промчали повз, не вшанувавши завмерлу людину увагою. Для них існувала лише поранена здобич. Роман повільно видихнув і провів поглядом хмаринку пари, що розтанула на морозі. У патронташі залишалося два патрони.

За останні три дні йому дісталася лише жменя горіхів. Голод змусив поквапитися, вистрілити без підготовки, хоча нерозсудливість цього вчинку була очевидною. Дарма витратив патрон. Руки звично перезарядили рушницю, а сам Роман уже пробирався глибоким снігом туди, куди пішла зграя. Може, вовки доб’ють оленя й хоч трохи м’яса залишиться йому. А може, його вабила цікавість, із якою він так і не впорався за три роки самітництва.

На невеликій галявині на нього чекала картина, немов створена вправним художником. Білим полотном лежав сніг, посеред нього — повалений олень, довкола — вовки, мов сірі вартові. Від важкого дихання ходили їхні боки; висунуті язики ледь не торкалися снігу.

Побачивши людину, зграя відступила, вишкіривши зуби. Та Роман бачив у цих очах не саму лише голодну лють. Там були втома й страх, а ще наче згода: на сьогодні здобичі вистачить усім. Мисливець, убитий звір, ті, хто допоміг його наздогнати, — усе це раптом з’єдналося для нього в щось прадавнє. Він і сам тепер належав лісу, його диханню, його законам.

Радість цілком охопила Романа. Він крикнув, підстрибнув на місці, мов дитина; обличчя, що за довгі місяці відвикло від усмішки, насилу склалося в її подобу. Нервово сіпнувся шрам біля лівого ока.

Удача.

Неймовірна удача. Така гора свіжого м’яса означала, що посеред нескінченної зими можна жити далі.

До оленя Роман підійшов обережно. Слід кулі на витягнутій шиї пояснював, чому звір не зміг утекти далеко: постріл зачепив вену, олень ослаб від втрати крові, і зграя завершила погоню. Вовки трималися осторонь і дивилися, як людина дістає мисливський ніж.

Він вибирав найкращі шматки й квапливо складав їх у рюкзак, намагаючись не думати про голодних хижаків поруч. Здобичі ставало дедалі більше. Раптом зграя, ніби підкорившись одному наказу, насторожилася, підвелася й зникла серед дерев.

Один вовк залишився.

Молодий, зі сріблястим полиском шерсті, він лежав на снігу й не намагався йти за рештою. Роман лише тепер розгледів страшну травму: задня лапа була майже відірвана. Мабуть, олень, що помирав, устиг ударити його рогами.

Людина й звір дивилися одне на одного. Страху в цьому погляді не було; виникло дивне розуміння, що не потребувало слів. Вовкові боліло, та ані злоби, ані відчаю Роман у його очах не побачив. Здавалося, той приймав свою долю з гідністю, якій могла б позаздрити людина.

— Покинули тебе, брате, — неголосно сказав Роман. — Слабкий для зграї — тягар.

Можна було піти. Залишити пораненого тут, як велів лісовий закон, що зберігав життя найдужчим. Роман хотів так і зробити, але не зміг змусити себе ступити геть. Між ним і вовком уже виник незрозумілий зв’язок. Дві знедолені істоти серед величезної сніжної пустки.

Три роки тому він сам помирав від голоду й холоду в заметеному снігом наметі. Денис Федорович знайшов його тоді ледь живим. Старий мисливець не відвернувся: виходив, повернув із самого краю, навчив того, без чого в лісі не вижити.

— Та хай воно все пропаде, — пробурчав Роман і попрямував до вовка.

Колись його ім’я звучало інакше: майор спецпідрозділу Роман Добровольський. Для бойовиків — гроза; навіть бувалі співслужбовці часом вимовляли його прізвище пошепки. За плечима були дев’ять бойових відряджень, три медалі, репутація командира, якого не зламати.