Роман врятував пораненого вовка, а той став його захисником і допоміг наблизитися до розгадки давньої трагедії

За перевищення повноважень і загибель заручників трибунал призначив йому дванадцять років колонії суворого режиму. Свої відвернулися: надто багато було поставлено на карту. Однак до колонії Роман не доїхав. На гірській дорозі тюремна машина перекинулася, і серед катастрофи в нього з’явився примарний шанс на свободу.

Три місяці він рухався на схід, змінюючи зовнішність, паспорти, транспорт. Потім у глухому лісовому селі випадок звів його з Денисом Федоровичем. Старий подивився на незнайомця так, ніби зумів щось прочитати в його очах, і без зайвих розпитувань запропонував:

— Ліс усе змиває, синку. Підеш зі мною? Є в мене стара метеостанція на Сосновому кряжі. Туди вже роками ніхто не зазирає.

Відтоді Роман прожив на станції три роки, борючись із суворою природою та із собою. Денис Федорович замінив йому батька, став наставником і єдиним співрозмовником у лісовій глушині. Вистежувати звіра, ставити пастки, перечікувати заметіль у сніговій ямі — усього навчав старий. Учив вирізати із сосни нехитрі речі, потрібні для життя. Та важливішим за будь-яке ремесло виявилося інше: потроху до Романа поверталося бажання жити, яке після того дня здавалося назавжди втраченим.

Майже рік тому наставник пішов до лісу й пропав. Два тижні Роман шукав його, аж поки не почалися заметілі. Після цього не залишилося нікого.

Усі ці спогади промайнули в голові, поки він дивився на пораненого вовка. Щось знайоме було у звіриних очах: прихований вогонь, готовність зустріти будь-яку долю. Такий погляд він щоранку бачив у дзеркалі.

— Кажуть, вовка ноги годують, — хрипко всміхнувся Роман. — А тобі, звіре, тепер однієї майже бракує.

Він обережно поклав долоню вовкові на голову, чекаючи, що той спробує вкусити. У відповідь лише слабко ворухнулося вухо. Очі заплющилися — наче допомогу було прийнято. Роман зітхнув, зняв важкий рюкзак із м’ясом і дбайливо підняв звіра.

Важив той менше, ніж можна було припустити. Ще молодий, мабуть, і двох років немає. Від болю вовк заскиглив, та вириватися не став.

— Тримайся, брате. Треба до заходу сонця дістатися, — пробурмотів Роман, влаштовуючи його зручніше. — У лютому тут ночами навіть лісовики мерзнуть.

Що далі він ішов, то сумнівнішим здавалося ухвалене рішення. І вовк на руках, і рюкзак із м’ясом — така ноша була важкою навіть для його тренованого тіла. Через кожні сто метрів доводилося зупинятися, переводити подих. Піт роз’їдав очі, спину пекло, проте якась упертість не дозволяла опустити звіра й піти.

На десятки кілометрів довкола не було ані душі. Лише засніжений ліс і людина, яка несе вовка, свого одвічного ворога.

— Ще трохи. Уже недалеко, — казав Роман, радше переконуючи себе, ніж підбадьорюючи свою ношу.

Сутінки згущувалися. Біле безмов’я відходило в синьо-лілову нескінченність, мороз дужчав; вдих обпікав легені, видих залишав перед обличчям пару. Роман знав: ще пів години — і холод стане смертельно небезпечним. Якщо до темряви не дістатися станції, вони не переживуть ночі, а знайдуть їх лише ведмеді навесні.

Вовк дихав дедалі важче. Кровотеча сповільнювалася, та це не тішило: можливо, рана вже замерзала.

Нарешті між деревами вималювалася низька споруда, наполовину втиснута в схил пагорба. Бетонна метеостанція за три роки стала Романові фортецею й єдиною домівкою. Він утеплив стіни мохом і шкурами, змайстрував буржуйку, запас дрова. Тут можна було сховатися.

Важкі двері піддалися не відразу. Увійшовши, Роман обережно поклав вовка на дерев’яні нари, застелені оленячими шкурами, а рюкзак кинув у куток. М’ясо зачекає. Тепер треба було взятися за інше.

Руки тремтіли, поки він запалював саморобну гасову лампу. У тьмяному жовтому світлі проступили снігоступи, капкани й в’язки сухих трав на стінах, грубий стіл, дві дерев’яні полиці з убогими припасами, пічка в кутку. Про колишнє життя нагадували лише пошарпана збірка віршів та армійський компас, який Роман незмінно носив у кишені.

— Зараз, зараз…