Роман врятував пораненого вовка, а той став його захисником і допоміг наблизитися до розгадки давньої трагедії

Звір лежав нерухомо, стежачи за кожним рухом. У цьому погляді було радше примирення з долею, ніж довіра. Тепер Роман міг краще роздивитися молодого самця: на грудях вирізнялася незвичайна срібляста пляма. Такого забарвлення йому раніше бачити не доводилося.

— Доведеться потерпіти, — сказав він, оглядаючи лапу.

Пошкодження було важким, але сухожилля, схоже, вціліли. Отже, лишалася надія: якщо загоєння піде як слід, звір зможе ходити. Роман промив рану самогоном. Вовк сіпнувся, глухо загарчав, однак навіть тепер не спробував схопити його зубами.

Стиснувши зуби, Роман узявся зашивати лапу. При слабкому світлі лампи ця копітка робота забрала дві години. Він стягував пошкоджені тканини капроновою ниткою, забувши і про голод, і про холод, і про власну втому. Увесь цей час у сховку було тихо.

Зав’язавши останній вузол, він відірвав від старої сорочки чисту смугу, перев’язав лапу й відкинувся назад, знесилений.

— Ну от, звіре. Далі час покаже.

Роман підвівся, підкинув дров і поставив на пічку казанок зі снігом: потрібен був чай. Лише тепер стало зрозуміло, як він виснажився. Нили руки, спина затерпла від напруження. Упасти б і заснути, та залишати м’ясо було не можна — зіпсується.

Ще дві години пішло на оброблення й заготівлю здобичі. Шматки він розвісив на жердинах, улаштованих під стелею: сухе повітря від пічки мало поступово їх підв’ялити. Частину м’яса нарізав тонкими смужками для сушіння, решту вирішив заморозити в ніші, що виходила на північний бік стіни. Вона правила йому за природний холодильник.

Коли нарешті вдалося сісти біля пічки на грубий дерев’яний табурет, за вікном уже стояла непроникна лісова ніч. Роман тримав димлячу кухоль. На нарах дрімав вовк; час від часу він розплющував очі й пильно, випробувально дивився на людину, ніби ухвалював якесь своє рішення.

— Як же тебе назвати? Без імені не можна, — сказав Роман, відпивши обпікаючого чаю.

Вовк підвів голову, насторожив вуха, наче й справді розібрав звернені до нього слова.

— Сірий — надто звично. Вовчик — якесь дитяче, — Роман замислився. — Знаєш що, будеш Дружком. Ти ж теж мандрівник, як я. Без дому й без зграї.

На останньому слові вовк несподівано тихо заскиглив, наче воно відгукнулося болісним спогадом.

— Отже, вирішили, — кивнув Роман. — Від завтрашнього дня ти Дружок.

Уночі йому наснився Денис Федорович. На засніженому пагорбі стояв старий мисливець, спираючись на знайомий посох із соснового кореня, і дивився вдалину. Вітер тріпав сиву бороду. Старий говорив, але слів Роман розібрати не міг. Лише наприкінці почув:

— Слухай. Запам’ятай, синку: у лісі немає одинаків. Тут усе пов’язане. Навчися слухати, і ліс тобі відповість.

Прокинувся він на світанку й насилу розплющив очі. Так і заснув сидячи, притулившись до стіни біля пічки; тепер вона охолола, і холод пробирав до кісток. Роман поглянув на нари. Порожньо.

Утік — майнуло спершу. Потім прийшла інша думка: помер.

Повернувши голову, Роман завмер. Біля пічки сидів Дружок і уважно дивився на нього жовтими очима. У зубах він тримав поліно.

— Ти це що?.. — Роман не вірив тому, що бачив. — Пічку, чи що, просиш розпалити?

Вовк поклав поліно до його ніг і відповз убік, волочачи перев’язану лапу. Неймовірно, але він, схоже, зрозумів, звідки береться тепло і що потрібно пічці, аби зігрівати житло.

— Ну й вигадник ти, — Роман похитав головою, встаючи й розминаючи затерплі плечі. — Розумніший будеш за декого з моїх знайомих.

Він швидко розвів вогонь, поставив воду й відрізав для Дружка кілька шматків сирого м’яса. Той накинувся на їжу, жадібно ковтаючи великі шматки майже не жуючи.

— Не поспішай так! — усміхнувся Роман. — Вдавишся.

Наступні дні набули дивного, але несподівано затишного ритму. Роман рубав дрова, лагодив спорядження, а вечорами розгортав пошарпану збірку віршів. Дружок здебільшого лежав біля печі. Уже на третій день він почав намагатися ходити; перев’язана лапа гоїлася напрочуд швидко.

Наприкінці тижня вовк, усе ще накульгуючи, почав виходити надвір. Двері станції він навчився відчиняти сам, підштовхуючи їх лапою й мордою. Уранці Романа тепер будили незрозумілі звуки: ні гавкіт, ні виття, щось середнє між ними. Здавалося, Дружок намагався заговорити власною мовою.