— На Новий рік невістка за традицією миє підлогу у свекрухи. Змиває старий рік. Увесь бруд має лишитися в минулому. Тож давай, драїш тут 400 квадратів, а ми поки що за стіл. — Голос Людмили Василівни пролунав із такою урочистою силою, ніби вона зачитувала указ про збирання податків із селян. Тієї ж миті в груди Олесі смачно ляпнулися товсті жовті гумові рукавички.
Слідом у руки їй безцеремонно втиснули неосяжне синє пластикове відро та швабру з кошлатою сірою мотузяною насадкою, що віддалено нагадувала висохлого восьминога. Олеся стояла в передпокої величезного двоповерхового заміського будинку. На ній була нова смарагдова сукня, на ногах — святкові туфлі.
Годинник показував 10 вечора 31 грудня. За вікном завивала хуртовина, прикрашаючи білими шапками помпезні башточки особняка. Олеся повільно перевела погляд із відра на чоловіка.
Богдан стояв поруч. Ще хвилину тому він радісно струшував сніг із куртки в передчутті святкового застілля. Тепер же його обличчя виражало цілковиту байдужість до долі дружини.
Він ліниво потягнувся до таці, яку вже встигла винести в коридор метушлива тітка Ліда. Підчепив тарталетку з ікрою, запив її з високого келиха шипучим виноградним соком і з усмішкою знизав плечима.
— Ну от, їхати не хотіла, — кинув Богдан, пережовуючи закуску.
— Корисна традиція — розімнешся перед застіллям, а то сидиш цілими днями за комп’ютером, спина затікає. — Сказавши це, благовірний розвернувся на п’ятах і весело почвалав слідом за матір’ю вглиб сяючої вогнями зали дивитися по телевізору святковий концерт. Його спина зникла за важкими дубовими дверима…
