Звідти вже долинав життєрадісний сміх численної рідні, дзвін посуду й мелодії естрадних пісень. Олеся залишилася сама в гулкому, викладеному полірованим керамогранітом холі. Жодних сліз образи, жодних ображених зітхань.
Вона не побігла за чоловіком із криками про несправедливість. Олеся була жінкою практичною і вельми приземленою.
400 квадратних метрів чужого самолюбства, двоповерховий лабіринт із колонами, фальшивою ліпниною та безкінечними блискучими поверхнями, на яких Людмила Василівна була буквально схиблена. Будинок нагадував гігантську шкатулку, яку забули зачинити. Уся родина чоловіка свято вірила, що раз Людмила Василівна збудувала ці хороми на гроші від продажу кількох успадкованих ділянок, то тепер усі родичі зобов’язані приносити їй дари у вигляді безкінечного шанування.
А невістка — істота прийшла. Її завдання — знати своє місце біля плінтуса. Олеся кинула рукавички у відро.
Швабра глухо стукнула об пластикове дно. Річ була зовсім не у вигаданій на ходу традиції. Свекруха просто захотіла влаштувати показовий виступ перед родичами з іншого міста, тітками, дядьками й двоюрідними племінниками, які вже щільно позаймали дивани у вітальні.
Показати, хто тут імператриця, а хто обслуговчий персонал. Олеся підійшла до дзеркала в позолоченій рамі. Поправила зачіску.
Спортивний азарт уже розганяв кров у жилах швидше за будь-який енергетик. Обслуговувати це пихате зібрання в новорічну ніч? Витрачати свій час на те, щоб натерти їм підлогу для зручного ходіння від столу до туалету? Та будь ласка! Вона підхопила відро за рипучу ручку й попрямувала на кухню…
