Документи були розкладені на столі так акуратно, ніби їх розкладав не чоловік, а машина, позбавлена будь-яких почуттів. Оксана стояла у дверях кухні й дивилася на ці чотири аркуші паперу, скріплені канцелярською скріпкою, і не могла зрозуміти, чому в неї раптом заніміло праве зап’ястя, наче кров перестала текти рукою. «Що це?» — спитала вона тихо, хоча чудово бачила заголовок на першому аркуші.
Максим сидів за столом, не підводячи голови. Перед ним стояла чашка кави, з якої давно вже не йшла пара. Він мовчав так довго, що Оксана встигла дорахувати подумки до двадцяти, перш ніж нарешті промовив:
«Заява на розлучення. Я вже подав її сьогодні вранці до районного суду. Залишилися тільки твої підписи під деякими пунктами. Якщо ти теж погодишся на розлучення, усе можна буде оформити досить швидко».
Оксана повільно опустилася на стілець навпроти нього не тому, що ноги підкосилися, а тому, що їй потрібно було бачити його обличчя, кожну зморшку, кожен рух повік, щоб зрозуміти, знущається він чи ні. «Максе, я вагітна. Я тобі тільки вчора про це сказала. Ти пам’ятаєш, як обійняв мене? Як сказав, що ми нарешті дочекалися?»
«Пам’ятаю», — відповів він рівним голосом, ніби йшлося про купівлю нової пральної машини. «Саме тому я подав заяву сьогодні вранці, а не за пів року». У кімнаті стало так тихо, що було чути, як капає вода з погано закритого крана у ванній.
Оксана дивилася на чоловіка, з яким прожила сім років, і не впізнавала його. Куди подівся той Максим, який на першому побаченні простояв дві години під дощем, бо боявся, що вона змерзне сама на автобусній зупинці? Куди подівся той, хто тримав її за руку в приймальному відділенні, коли в неї стався перший викидень три роки тому, і шепотів, що вони обов’язково спробують знову? «Поясни мені, — сказала вона, намагаючись, щоб голос звучав рівно, хоча всередині все стискалося в тугий вузол. — Поясни мені по-людськи, що відбувається? Ми ж так хотіли дитину. Ми стільки років до цього йшли».
Максим нарешті підвів очі, і в цьому погляді не було ані краплі того тепла, яке Оксана пам’ятала роками. Він дивився на неї так, ніби перед ним сиділа незнайома людина, яка випадково опинилася в його квартирі.
«Ти хотіла, — вимовив він з наголосом на цьому слові. — Я втомився вдавати, що хочу того самого. Дитина — це не про мене, Оксано. Я зрозумів це ще рік тому, але не знаходив у собі сміливості сказати тобі прямо. А тепер, коли це стало реальністю, вдавати далі я не можу».
«Рік тому, — перепитала вона, і голос таки здригнувся. — Рік тому ти тримав мене за руку в кабінеті репродуктолога й казав, що готовий на все, аби в нас вийшло. Ти брехав мені весь цей рік».
«Я не брехав. Я обманював сам себе, думаючи, що зможу звикнути до цієї думки. Але не зміг».
Оксана підвелася з-за столу так різко, що стілець дряпнув підлогу неприємним звуком. Вона підійшла до вікна й кілька секунд дивилася на сіру вулицю внизу, на перехожих, які поспішали у своїх справах, не підозрюючи, що в цій квартирі на четвертому поверсі руйнується ціле життя.
«І ти вирішив, що найкращий спосіб повідомити мені про це — мовчки подати документи до суду? — спитала вона, не обертаючись. — Не поговорити зі мною місяць тому, не два місяці тому, а саме сьогодні, коли я тільки вчора сказала тобі про вагітність».
«Я боявся, що якщо почну говорити, ти вмовиш мене залишитися. Ти завжди вміла знаходити потрібні слова. А я не хочу більше залишатися в шлюбі, який не дає мені того, чого я хочу від життя».
Вона обернулася. У її очах уже не було сліз. Вони висохли десь посеред цієї розмови, ніби організм вирішив, що плакати зараз не час, час думати й діяти.
«Отже, ти вирішив, що найзручніше кинути вагітну дружину, — вимовила вона повільно, зважуючи кожне слово. — Нерозлучену, невільну жінку, саме вагітну. Щоб я залишилася сама з дитиною, без чоловіка, без підтримки, у той самий момент, коли мені найбільше потрібна людина поруч».
«Ти не сама, — спробував заперечити Максим, і в його голосі вперше за всю розмову промайнуло щось схоже на невпевненість. — У тебе є мати, є подруги, є робота, ти сильна жінка, ти впораєшся».
«Не смій, — сказала Оксана, і в цих двох словах прозвучало стільки сталі, що Максим мимоволі відсахнувся на стільці. — Не смій казати мені, що я сильна, ніби це виправдовує твою боягузливість. Сильна жінка не зобов’язана самотужки тягнути те, що ми створили вдвох».
Вона підійшла до столу, взяла документи в руки, перегорнула кілька сторінок, вчитуючись у юридичні формулювання, які ще вчора здалися б їй абракадаброю, а сьогодні вона читала їх із крижаною ясністю людини, готової захищати себе.
«Поділ майна тут теж прописаний, — зауважила вона, вказуючи на один із пунктів. — Ти вже подумав, що квартира оформлена на мене за договором дарування від моєї бабусі, а машина куплена в шлюбі навпіл? Ти вже порахував аліменти на дитину, яку я ношу?»
«Оксано, давай не будемо зараз перетворювати це на скандал через гроші».
«Це не скандал через гроші, Максиме, це називається закон, і раз ти вирішив діяти через суд, а не по-людськи, будь ласка, готуйся до того, що і я діятиму суворо в межах закону. Ба більше, набагато жорсткіше, ніж ти можеш собі уявити».
У цей момент у кишені її халата задзвонив телефон. Оксана не хотіла відповідати, але на екрані висвітився незнайомий номер, і щось змусило її все ж натиснути на зелену кнопку…
