«Алло», — сказала вона, відходячи до вікна подалі від Максима, який знову опустив погляд у свою захололу чашку кави.
«Добрий день, Оксано Петрівно, — пролунав у слухавці чоловічий голос, спокійний, упевнений, з тією особливою інтонацією, яка буває в людей, звиклих повідомляти важливі новини незнайомим людям. — Мене звати Олег Васильович, я представляю нотаріальну контору. Перепрошую за несподіваний дзвінок, але в мене до вас доволі серйозна справа, і мені хотілося б обговорити її під час особистої зустрічі, а не телефоном».
Оксана насупилася, притискаючи телефон щільніше до вуха. «Перепрошую, а з якого питання? Я не замовляла жодних нотаріальних послуг».
«Я розумію ваше здивування. Річ у тім, що одна людина, нині покійна, включила вас до свого заповіту. Мені необхідно зустрітися з вами особисто, щоб обговорити умови, за яких ви можете вступити у спадщину. Запевняю вас, справа не терпить зволікання».
Оксана відчула, як земля ніби на секунду хитнулася під ногами. Вона кинула швидкий погляд на Максима, який удавав, що не прислухається до розмови, хоча явно ловив кожне слово.
«Перепрошую, а ви певні, що не помилилися номером? Я не знаю нікого, хто міг би залишити мені спадщину».
«Запевняю вас, помилки бути не може. Усі дані звірено неодноразово. Коли вам зручно під’їхати до нашої контори? Що раніше, то краще, оскільки у справі фігурує певний часовий чинник, який важливо врахувати».
Оксана глянула на годинник на стіні кухні. Була лише пів на одинадцяту ранку, а її життя вже встигло перевернутися двічі за цей короткий час. Спершу — документами про розлучення на кухонному столі, а тепер — цим дивним, майже містичним дзвінком.
«Гаразд, — вимовила вона нарешті, намагаючись, щоб голос звучав твердо. — Я можу під’їхати сьогодні після обіду, десь о третій. Диктуйте адресу».
Вона записала адресу в блокнот, який завжди лежав у неї в сумці, подякувала й поклала слухавку. Кілька секунд вона стояла мовчки, дивлячись перед собою, намагаючись осмислити почуте.
У неї не було багатих далеких родичів, про яких вона могла б згадати. Батьки жили скромно, батько помер п’ять років тому, залишивши тільки стару дачу за містом, яку вони з матір’ю давно продали. Хто ще міг включити її до заповіту?
«Хто дзвонив?» — спитав Максим нарешті, не витримавши мовчання, що повисло на кухні.
«Не твоя справа, — коротко відповіла Оксана, ховаючи телефон до кишені. — Твоє життя тепер іде окремо від мого, пам’ятаєш? Ти сам про це подбав сьогодні вранці».
Вона вийшла з кухні, залишивши Максима самого за столом із документами про розлучення. У спальні вона дістала з шафи темно-сіре пальто, одягла його перед дзеркалом і на мить завмерла, розглядаючи своє відображення. Жінка в дзеркалі мала втомлений вигляд, але не зламаний.
У її очах читалася не паніка, а зібраність людини, яка вирішила: що б не сталося далі, вона впорається з цим гідно. Перш ніж вийти з квартири, вона зазирнула на кухню востаннє.
«Я підпишу необхідні документи, Максиме, — сказала вона спокійно. — Але зроблю це тоді, коли буду готова, і на тих умовах, які вважатиму справедливими. А зараз у мене є важливіші справи».
«Куди ти зібралася?» — спитав він, нарешті виявивши хоч якийсь інтерес до того, що відбувається в її житті.
«Не твоя турбота», — відповіла вона й вийшла, тихо зачинивши за собою двері.
Надворі мрячив дрібний осінній дощ. Оксана зупинилася біля під’їзду, вдихнула прохолодне повітря й відчула, як усередині неї десь глибоко, попри страх і образу, зароджується щось іще — уперта рішучість не дозволити обставинам зламати її.
Вона дістала телефон і набрала номер своєї найкращої подруги Наталії.
«Наталю, — сказала вона, коли та відповіла, — мені потрібна твоя допомога. Максим подав на розлучення сьогодні вранці, після того як учора дізнався про мою вагітність».
На іншому кінці лінії повисла важка тиша, а тоді почувся зітх, сповнений гніву й співчуття водночас.
«Оцей покидьок, — процідила Наталія. — Я завжди відчувала, що з ним щось не так. Де ти зараз? Я приїду».
«Не треба приїжджати, — відповіла Оксана, йдучи до зупинки маршрутки. — Мені зараз треба на зустріч із нотаріусом, уявляєш? Мені зателефонували й сказали, що хтось включив мене до заповіту».
«Що? Хто?»
«Я сама не знаю, їду з’ясовувати. Подзвоню тобі, щойно все дізнаюся».
Вона попрощалася з подругою й усю дорогу до нотаріальної контори просиділа мовчки, дивлячись у вікно на сірі будинки, що пропливали повз, мокрий асфальт, людей, які поспішали під парасольками. У голові крутилися десятки запитань, на які не знаходилося відповідей…
