— Ти більше сюди не зайдеш, — сказала Ольга і, не дивлячись на брата, повернула ключ у замку.
Андрій стояв на майданчику з пакетом у руці. У пакеті лежали пігулки для матері, свіжий батон, два йогурти без цукру і пачка вологих серветок, які вона просила купити ще вранці. У під’їзді пахло сирістю, старою фарбою і чиєюсь підгорілою цибулею. На нижньому поверсі грюкнули двері, потім важко закашляв сусід Кравець.
— Олю, відчини, — тихо сказав Андрій.
За дверима почувся шурхіт. Вона не пішла. Стояла там, по той бік, і, мабуть, притискала долоню до вічка.
— Я все сказала.
— Мама чекає на ліки.
— Мама більше нічого від тебе не чекає.
Він стиснув ручки пакета так, що пластик врізався в пальці.
— Що ти їй наговорила?
Двері різко прочинилися на ланцюжок. У щілині показалося обличчя сестри — бліде, зле, з тонкою складкою між брів. Вона завжди так дивилася, коли почувалася правою.
— Я? — усміхнулася вона. — Це ти краще розкажи, що ти їй підсунув учора. Папери. Довіреність. Чи ти думав, що я не дізнаюся?
— Які папери?
— Не роби з мене дурну.
— Олю, я взагалі не розумію, про що ти.
— Авжеж. Ти ніколи нічого не розумієш. Коли гроші в батька зникли — теж не розумів. Коли гараж продали без мого відома — теж не розумів. Тепер ось бабусин дім знадобився.
Андрій відчув, як у нього всередині все стало нерухомим. Наче серце на секунду перестало штовхати кров.
— Дім? До чого тут дім?
— До того, що мама вчора підписала відмову від своєї частки. На твоє ім’я.
— Що?
Вона дивилася на нього уважно, жадібно, ніби чекала, як він здригнеться, виказавши себе.
— Не вийшло зіграти здивування. Погано граєш.
— Я нічого не приносив мамі. Я вчора взагалі був у неї після роботи на пів години. Тиск поміряв, чай поставив і пішов.
— Так? А нотаріус сама прийшла? І твій підпис сам з’явився?
