Андрій відступив на крок. У голові загуло, як у порожній каструлі.
— Покажи.
— Розмріявся.
— Олю, якщо там мій підпис, значить, його підробили.
Сестра хмикнула.
— Смішно.
— Покажи документи.
— Ні. Ти їх і так бачив.
Вона почала зачиняти двері, але Андрій просунув пакет у щілину.
— Хоча б ліки візьми.
— Залиш під дверима.
— Я хочу побачити маму.
— А вона не хоче бачити тебе.
Ці слова вдарили сильніше, ніж звинувачення. Андрій устиг помітити в глибині коридору край маминого халата — сірого, з розтягнутим рукавом. Мати стояла біля стіни. Він побачив лише її руку, тонку, з синіми венами, і капець на набряклій нозі.
— Мамо, — покликав він.
Рука зникла.
Двері зачинилися. Ланцюжок дзенькнув, ключ провернувся ще раз.
Андрій постояв на майданчику, не рухаючись. Потім повільно нахилився, поставив пакет на килимок і провів долонею по обличчю. Пальці були холодні, хоча в під’їзді було душно. На язиці стояв металевий присмак.
Два тижні тому мати сама дзвонила йому ввечері й просила приїхати.
— Андрію, ти тільки Олі не кажи, — шепотіла вона в слухавку. — Вона нервує. Але мені треба з тобою поговорити. Про бабусин дім.
Він тоді був у маршрутці, затиснутий між жінкою з сумками і школярем із рюкзаком. Зв’язок зникав, мотор ревів.
— Мамо, що сталося?
— Потім. Не телефоном. Там у домі треба дещо подивитися. Старі папери, здається. Я сама вже не пам’ятаю.
Він пообіцяв приїхати в суботу, але в суботу в матері піднявся тиск, Ольга викликала лікаря, потім почалися її докори: «Ти з’являєшся, коли тобі зручно». Розмову про дім відклали.
Бабусин дім стояв на краю старого селища, яке давно приросло до міста, але все ще жило за своїми правилами. Там були низькі паркани, яблуні, облуплені лавки, собаки на ланцюгах і жінки, які знали не лише хто коли прийшов додому, а й з яким обличчям. Після смерті бабусі дім пустував. Мати не могла вирішити, продавати його чи залишити. Ольга наполягала на продажу. Її чоловік Віктор казав, що «мертвий актив треба перетворювати на живі гроші». Андрій мовчав. Йому було шкода дому — не через стіни й землю, а через запах сушеної м’яти в сінях, скрип підлоги, пляму від ікони на стіні й стару криницю у дворі, яку дід колись накрив важезною бетонною плитою.
У дитинстві їм забороняли підходити до цієї криниці.
— Там глибоко, — казала бабуся. — Один раз посковзнешся — ніхто не почує.
Плита лежала криво, поросла мохом. Біля неї росла груша, дика, дрібна, кисла. Андрій пам’ятав, як батько сидів під цією грушею в останній рік перед відходом із сім’ї й курив одну цигарку за одною. Тоді Андрій був підлітком і ненавидів його так сильно, що навіть ім’я вимовляти не хотів.
Батько зник раптово. Не помер, не виїхав офіційно, не попрощався. Просто одного дня не повернувся. Мати сказала, що він покинув їх через борги. Ольга плакала тиждень, потім перестала і якось одразу стала дорослою — різкою, хазяйновитою, образливою. Андрій злився мовчки. Потім ця злість затверділа і стала частиною його, як неправильно зрощена кістка.
Наступного дня після того, як Ольга не пустила його до матері, Андрій поїхав до нотаріуса.
Приймальня була маленька, зі штучним фікусом у кутку і табличкою «Без бахіл не входити». На стіні цокав годинник. Жінка за стійкою байдуже перегортала журнал записів.
— Прізвище?
