— Мельник Андрій Сергійович. Мені сказали, що вчора або позавчора у вас оформлювалися документи за участю моєї матері, Мельник Наталії Іванівни.
Жінка підвела очі.
— Ви записані?
— Ні. Мені треба зрозуміти, що сталося. Можливо, там підробка.
— Усі питання за записом.
— Будь ласка.
Вона подивилася на нього уважніше. Мабуть, побачила його сіре обличчя, неголеність, темні кола під очима.
— Документи вам без довіреності не покажуть.
— Але якщо там мій підпис?
— Звертайтеся із заявою. Або через юриста.
— Я можу поговорити з нотаріусом?
— Сьогодні прийому немає.
З кабінету вийшов чоловік у дорогому пальті, за ним жінка з папкою. Андрій помітив, як секретарка одразу випросталася.
— Але документи справді були? — спитав він.
— Я не маю права розголошувати.
— Хоча б скажіть, моя мати тут була особисто?
Секретарка стиснула губи.
— Я не маю права.
Але її погляд на секунду ковзнув убік, до дверей кабінету. І ця маленька пауза сказала більше, ніж відповідь.
На вулиці мрячив дощ. Андрій стояв під дашком і намагався додзвонитися матері. Телефон довго гудів, потім виклик скинули. Він набрав ще раз. Знову скинули.
За хвилину прийшло повідомлення від Ольги: «Не тривож її. Їй погано через тебе».
Він хотів відповісти різко, але пальці не слухалися. Написав: «Я нічого не підписував. Нам треба поговорити». Подивився на екран. Стер. Написав знову: «Покажи документи». Стер і це.
Увечері він заїхав до Марії.
Марія була його колишньою дружиною, хоча слово «колишня» їм обом не пасувало. Вони розійшлися два роки тому без гучних скандалів, просто втомилися рятувати одне одного від життя, від рахунків, від ремонтів, від постійного недосипу. Їхній син Артем жив то в неї, то в Андрія. Марія працювала в поліклініці адміністраторкою, говорила швидко, ходила ще швидше й уміла одним поглядом зрозуміти, бреше людина чи розсипається.
Вона відчинила двері в домашній кофті, з рушником на плечі.
— Ти ніби ночував у під’їзді.
— Майже.
Артем визирнув із кімнати.
— Тату?
— Привіт, малий.
— Ти сьогодні забереш мене?
