Андрій подивився на Марію. Вона ледь хитнула головою: не обіцяй, якщо не впевнений.
— Завтра, добре? У мене з бабусею справи.
Артем насупився.
— Вона хворіє?
— Тиск. Нічого страшного.
Син пішов, але двері залишив прочиненими.
На кухні Марія поставила перед Андрієм чашку чаю. Він обхопив її долонями, але пити не став.
— Оля каже, я змусив маму підписати відмову від частки в бабусиному домі.
Марія мовчала.
— Там нібито мій підпис. Нотаріус. Усе як справжнє.
— Ти підписував?
Він підвів на неї очі.
— Маш.
— Я питаю не тому, що не вірю. Мені треба почути.
— Ні.
— Тоді не сиди, як винний. Бери юриста.
— За які гроші?
— Не починай.
— У мене кредит за машину, аліменти, борг за ремонт даху в майстерні. Я навіть зуб відкладаю вже третій місяць.
Марія дістала з шухляди блокнот, ручку, сіла навпроти.
— Оля могла це зробити?
— Не знаю.
— Не ухиляйся. Могла?
Він згадав сестру підлітком: як вона ховала від матері забруднений двійками зошит; як одного разу підробила підпис батька в щоденнику, а потім ридала, коли бабуся викрила її за нахилом літери «С». Згадав Ольгу дорослу: суху, акуратну, завжди з документами у файлику, завжди з фразою «я все тримаю під контролем».
— Могла, — сказав він нарешті. — Але навіщо оформлювати на мене? Якщо хотіла дім, логічніше на себе.
Марія постукала ручкою по блокноту.
— Може, щоб потім звинуватити тебе і домогтися, щоб мама переписала все на неї. Або щоб ти відмовився від своєї частки з почуття провини.
Андрій усміхнувся без радості.
— Ти завжди бачиш людей наскрізь?
— Ні. Просто я десять років бачила твою сестру за сімейними столами.
Він опустив погляд. На столі лежала дитяча машинка без колеса. Артем вічно розбирав іграшки, «щоб подивитися, як там усе влаштовано».
— Мама не хоче мене бачити.
— Це Оля сказала?
