У день свого шістдесятип’ятиріччя Мирон Сергійович Дорошенко отримав бандероль без зворотної адреси. Коробку приніс кур’єр уранці, коли в домі ще пахло свіжим хлібом і міцним чаєм. Мирон уже було потягнувся до ножа, щоб розрізати стрічку, але Оксана Павлівна взяла посилку першою. Кілька секунд вона мовчки крутила її в долонях, потім різко поставила на край журнального столика.
— Мироне, не чіпай.
— З чого це раптом? — він усміхнувся, хоча в її голосі не було нічого смішного.
— Подивися уважніше. Не на наліпку. На сам картон.
Він нахилився. І вся святкова легкість, яка ще трималася в повітрі після ранкових привітань, ніби осипалася на підлогу. На бічній стінці коробки виднілися крихітні рівні проколи, зроблені з моторошною акуратністю. Мирон не відкрив бандероль. За кілька хвилин він уже говорив з екстреною службою, а ще за десять у їхні двері дзвонили люди у формі.
До цього дня Мирон Сергійович прожив життя, у якому все мало просте пояснення. Сорок років він провів у хірургічному відділенні великої ветеринарної клініки: нічні виклики, безсонні зміни, операції на світанку, запах ліків, лампа над столом і чужа надія, з якою власники тварин дивилися йому в обличчя. Він умів тримати руки нерухомими, коли довкола плакали, лаялися чи молилися. Умів не втрачати голови. І все це, як йому здавалося, було заради родини.
Найбільше — заради Катерини. Донька мала рости без нестатків, без принизливих прохань і чужого поношеного одягу. Мирон оплачував гуртки, репетиторів, добрі куртки, поїздки, навчання. Коли Катерина в дитинстві захопилася ляльковим театром, він розшукав майстра в іншому районі міста і майже два місяці після змін їздив по дерев’яні фігурки, які той вирізав неквапно, по одній. Щонеділі Катя садовила батьків на диван, затуляла штори, оголошувала початок вистави й говорила тоненькими голосами за всіх своїх ляльок. Оксана знімала ці вистави на стареньку камеру, а Мирон сидів поруч, утомлений після чергування, і аплодував так серйозно, ніби перед ним був справжній театр.
Потім з’явилися університет, доросле життя, весілля, яке батьки витягли з останніх сил. Коли Катерина вийшла заміж за Романа Ткаченка й довчалася останній рік, Мирон оформив на неї додаткову картку до свого рахунку. «На пів року, — сказав він тоді дружині. — Озирнуться, видихнуть, стануть на ноги — і я її закрию».
Оксана Павлівна тільки глянула на нього поверх окулярів.
— Я з тобою стільки років живу, Мироне. Швидше на цій картці пилюка в два пальці ляже, ніж ти її відключиш.
Вона не помилилася. Пів року непомітно перетворилися на п’ятнадцять. Мирон відкладав заміну даху, їздив на старій машині, відмовлявся від відпочинку, переносив купівлю нової побутової техніки. Кожен переказ він називав допомогою. Потім — тимчасовою підтримкою. Потім — родинним обов’язком. А насправді сам, крок за кроком, привчав доньку до небезпечної арифметики: батькові гроші завжди поруч, варто лише простягнути руку.
Роман Вікторович Ткаченко, зять, за всі роки шлюбу так і не обзавівся стабільною роботою, зате швидко зрозумів цю арифметику і зробив її сімейним правилом. Не він один породив у Катерині жадібність, але саме він дозволив їй не соромитися. Батьки, за його словами, мають допомагати за життя. Заощадження в літніх людей — майже непристойність. Відмова в грошах — відмова в любові. Спочатку прохання звучали ніяково, потім наполегливо, а далі перетворилися на вимоги. Борги за картками, випадкові витрати, неоплачені рахунки, ставки в інтернеті — все поверталося до Мирона й Оксани, як хронічний біль, до якого вже звикаєш і майже перестаєш помічати.
Три тижні тому цей звичний біль раптом став гострим…
