У батьків Богдана все відбувалося з такою повторюваністю, що з часом це перестало скидатися на випадковість. Я приїздила до них на сімейний обід, який вважався обов’язковим, сідала на звичне місце за довгим столом, куштувала страву, яку з особливою турботою підсовували саме мені, а потім ніби зникала з власного життя. Це не було схоже на звичайний сон після ситної їжі. Я не дрімала, не бачила уривків сновидінь, не відчувала ваги ковдри чи запаху кімнати. Я падала кудись у глуху, щільну темряву, де не існувало ні часу, ні думок, ні навіть мого тіла.
Коли за кілька годин свідомість поверталася, я щоразу почувалася так, ніби мене витягли не зі сну, а з крижаної води. У роті пересихало, скроні ломило, думки плуталися й рухалися повільно, наче хтось налив у голову каламутного сиропу. І разом із цим приходило інше відчуття — неприємне, липке, майже тваринне. Поки мене не було, поруч щось відбувалося. Щось таке, про що мені не розповідали. Щось, що я, на їхню думку, не мала знати.
Спочатку я сама себе зупиняла. Казала собі: не драматизуй. Ти втомилася. У тебе напружена робота. Ти не висипаєшся. Весна, тиск, нерви, нескінченні звіти, кава замість нормальної їжі. Я вигадувала пояснення одне за одним і трималася за них, як за стіну в темній кімнаті. Але одного разу я залишила ввімкнений прихований запис, а потім уночі замкнулася у ванній, натиснула відтворення і майже відразу почула тихий чоловічий голос.
Після цих слів моє колишнє життя закінчилося.
Мене звати Ярина. Тоді мені було двадцять сім. Я працювала аудиторкою в консалтинговій компанії, де кожен день складався з цифр, таблиць, звітів, дедлайнів і чужих помилок, які треба було виявити раніше, ніж вони встигнуть перетворитися на чужі проблеми. У сезон річної звітності я майже переставала існувати поза роботою. Поверталася додому пізно, коли сусідні офісні вікна вже гасли, їла поруч із ноутбуком, прокидалася з думкою про відсутні документи й засинала, прокручуючи в голові незакриті перевірки.
Богдан був моїм чоловіком три роки. Він працював із будівельними проєктами: їздив на майданчики, розмовляв із виконробами, сперечався з підрядниками, рахував кошториси, лаявся через затримки й повертався додому із запахом мокрої куртки, бетону, пилу та салону машини. Його батько, Роман Данилович Коваленко, обіймав важливу посаду в будівельній адміністрації. Це був чоловік, якому не треба було кричати, щоб його слухали. Він говорив неголосно, неквапливо, з важкою впевненістю людини, звиклої до того, що оточення підлаштовується під його паузи й рішення.
Оксана Василівна, мати Богдана, колись викладала хімію старшокласникам. Після того як пішла зі школи, вона ніби повністю переселилася в дім, у грядки, у квітники, у банки із закрутками, у нескінченні трав’яні настої й розмови з сусідками біля хвіртки. Стіл вона накривала так, ніби навіть простий обід мав стати сімейним святом. У їхньому домі завжди пахло зеленню, свіжим хлібом, смаженою цибулею, гарячими спеціями й чимось сушеним, аптечним, трав’яним. Вона зустрічала мене м’яко, називала пестливо, поправляла серветку біля моєї тарілки, приносила чай в улюбленій чашці. У перші місяці шлюбу я майже вірила, що мене справді прийняли.
Від самого початку в батьків Богдана було правило, яке ніхто не вимовляв уголос як правило, але порушити його було неможливо. Кожної другої неділі місяця ми мали приїжджати до них на дачу. Не мало значення, скільки в мене роботи, наскільки виснажений Богдан, які плани ми будували заздалегідь і чи хотіла я просто лишитися вдома в тиші. Це називали традицією. А в домі Романа Даниловича традиції не обговорювали — їм підкорялися.
Три роки ми їздили туди без пропусків. Я звикла до великої вітальні, до важкого дерев’яного столу, до розмов Романа Даниловича про будови, підрядників і людей, які, за його словами, «не розуміють, як робляться серйозні справи». Звикла до того, що Оксана Василівна то зникала на кухні, то поверталася з новою тарілкою й обов’язково ставила щось ближче до мене. Богдан сидів поруч, іноді непомітно торкався моєї руки, доливав чай, нахилявся й шепотів щось смішне про гостей, якщо вони були. Я намагалася сприймати все це як звичайну сімейну близькість — трохи задушливу, надто обов’язкову, але все ж родинну.
Перший дивний обід стався ранньою весною…
