— Мамо, а тато скоро приїде?
Мар’яна сиділа на краю дитячого ліжка й повільно гладила доньку по спині, намагаючись, щоб рухи були рівними й заспокійливими. У кімнаті горів лише нічник. Маленький абажур відкидав на стіни м’яке бурштинове коло, і рожеве постільне бельо здавалося в цьому світлі майже персиковим. Мирославі нещодавно виповнилося шість. Дві тонкі кіски лежали на подушці, а очі в напівтемряві блищали так яскраво, ніби дівчинка зовсім не збиралася спати.
— Приїде, люба. Ще приблизно за місяць, — тихо відповіла Мар’яна. — Заплющуй оченята. Уже пізно.
Вона говорила лагідно, але всередині в неї неприємно стислося. Назар був відсутній уже понад два місяці. Він пояснив усе терміновим службовим відрядженням: у фірми нібито з’явився важливий проєкт у далекому південному місті, і керівництво доручило йому контролювати роботу на місці. Перші тижні він телефонував щовечора, вмикав відеозв’язок, питав, як справи в Мири, цікавився домом. Потім дзвінки почали рідшати. Спершу через день, потім раз на кілька днів. За останній тиждень він вийшов на зв’язок лише двічі.
— Мамо… — Мира перевернулася на бік і вхопилася пальчиками за край її халата. — Я скажу тобі один секрет. Тільки ти не сварись.
Мар’яна змусила себе усміхнутися. Вона нахилилася, прибрала з обличчя доньки пасмо, що вибилося, і спитала:
— Що ще за таємниця? Знову фломастерами на шпалерах малювала?
— Ні. — Дівчинка посунулася ближче. Її дихання торкнулося вуха Мар’яни. — Тато давно ховається в шафі.
Рука Мар’яни завмерла на півдорозі. На кілька секунд їй здалося, що нічник потьмянів, а повітря в кімнаті стало густішим. За вікном ледь чутно ворушилися гілки, але всередині квартири запала така тиша, що Мар’яна почула власне серцебиття.
— Що ти сказала? — вона намагалася вимовити це м’яко, але голос усе одно прозвучав сухо.
— Тато в шафі, — цілком серйозно повторила Мира. — У великій, у вас у спальні. Він грає в хованки?
Мар’яна повільно повернула голову в бік коридору. Їхня спальня була навпроти дитячої. Двері були прочинені, і за ними темнів прямокутник кімнати.
— Миро, такими речами не жартують, — сказала вона, обіймаючи доньку міцніше. — Тато поїхав у відрядження. Він не може бути в нашій шафі. Може, тобі наснилося?
— Не наснилося, — вперто мотнула головою дівчинка. — Я знаю. Уже п’ятдесят днів знаю. Я рахувала. Він іноді виходить уночі. Я чула. Але ти казала, що вночі треба лежати тихо і спати, от я й лежала.
По спині Мар’яни пробіг холод. Вона спробувала усміхнутися, але губи не слухалися.
— Ти впевнена, що це був тато?
— Так. Я один раз бачила. Через щілинку. Він вийшов, подивився на мене і відразу сховався назад. І ще отак зробив. — Мира приклала палець до губ. — Щоб я тобі не казала.
Мар’яна сиділа нерухомо. У голові не вкладалося жодне слово. Назар був за багато кілометрів від дому. Ще вчора він надсилав геолокацію. У сімейний чат час від часу приходили фотографії робочих столів, документів, чужих офісів. Так, знімків стало менше, так, він дедалі частіше відбувався короткими повідомленнями, але все це можна було пояснити втомою. Не можна ж серйозно повірити, що дорослий чоловік таємно живе в шафі власної спальні.
— Коли ти його бачила? — спитала Мар’яна після паузи.
Мира замислилася, ніби перебирала в пам’яті картинки.
— Минулої середи вдень. Я прокинулася і хотіла в туалет. Двері у вашу кімнату були трішки прочинені. Тато вийшов з боку шафи, побачив мене і відразу назад. І пальцем показав, щоб мовчала.
Мар’яна встала й підійшла до вікна. Їй стало важко дихати. На вулиці вітер ворушив листя, і шелест здавався надто гучним.
— Мамо, тобі зле?
