Дівчинка злізла з ліжка й босими ногами підійшла до неї. На обличчі Мири не було ні пустощів, ні гри. Лише дитяча впевненість і трохи тривоги.
Шестирічна дитина могла нафантазувати багато чого. Але чи могла вона так докладно пам’ятати дні, жести, щілину в дверях, нічні звуки? Мар’яна не знала.
— Усе добре, зайчику, — сказала вона, підхоплюючи доньку на руки. — Зараз ти ляжеш спати. Завтра поговоримо.
— А татові там не тісно? — уже з-під ковдри спитала Мира. — Може, йому води дати?
Мар’яна не відповіла. Вона гладила доньку по волоссю, поки дихання дівчинки не стало рівним. Лише переконавшись, що Мира заснула, Мар’яна повільно вийшла в коридор.
Двері спальні так само залишалися прочиненими. Темрява всередині здавалася щільною, майже живою. Мар’яна ввімкнула ліхтарик на телефоні. Вузький промінь світла ковзнув по підлозі, по краю ліжка, по туалетному столику, де стояла їхня стара сімейна фотографія. На знімку Назар обіймав її за плечі й усміхався широко, сонячно, ніби попереду в них було лише просте щасливе життя. Фотографію зробили кілька років тому, коли Мирі виповнилося три.
Шафа займала майже всю дальню стіну. Її замовляли під час ремонту: темне дерево, дзеркальні вставки, акуратні розсувні дверцята. Мар’яна підійшла до неї так тихо, що сама майже не чула своїх кроків. Пальці лягли на холодну металеву ручку, і вона мимоволі здригнулася.
Відчинити — і переконатися, що дитина просто сумує за батьком. Або відчинити — і побачити щось таке, після чого колишнє життя закінчиться назавжди.
Вона потягнула дверцята. Ті піддалися з ледь чутним клацанням. Промінь ліхтарика впав усередину. З одного боку висіли її сукні, блузки й пальта. З іншого — костюми Назара, сорочки, піджаки. Він любив строгі речі й навіть удома часто виглядав так, ніби збирався на зустріч. На полицях лежали светри, домашні футболки, складені стосами. Внизу стояли коробки для зберігання.
Нікого.
Мар’яна відчинила шафу ширше, присіла, зазирнула під нижню полицю, провела рукою по задній стінці. Усе було звичайним. Тісним. Заповненим речами. Доросла людина не змогла б сховатися тут, не посунувши половину одягу.
Вона зачинила дверцята й видихнула так, ніби весь цей час затримувала подих. Дитячі фантазії. Туга за татом. Може, Мира бачила сон і сприйняла його за яву. Мар’яна сіла на ліжко й провела долонею по обличчю.
У цю мить телефон завібрував. Повідомлення від Назара.
«Ти вже спиш? Сьогодні затримався, тільки дістався до номера».
Слідом прийшла фотографія: готельний стіл, ноутбук, стос паперів, поруч склянка з водою. Час на екрані — 23:23.
Мар’яна довго дивилася на знімок. Потім набрала: «Щойно вклала Миру. Ти теж відпочивай. Бережи себе».
Він відповів коротко: «Добре. Цілую».
Вона вже збиралася прибрати телефон, коли погляд зачепився за склянку. На склі виступили дрібні краплі, ніби воду щойно дістали з холодильника. Назар майже ніколи не пив холодного: у нього давно болів шлунок, і навіть улітку він просив воду кімнатної температури.
«Може, склянка стояла в номері заздалегідь, — сказала собі Мар’яна. — Або це просто конденсат. Не вигадуй».
Але тривога не зникла. Вона розповзалася всередині повільно, як темна пляма по тканині.
Вранці Мар’яна підвелася раніше, ніж звичайно. Вона приготувала кашу, бутерброди, розбудила Миру, заплела їй кіски. Дівчинка їла мовчки, позираючи на матір із цікавістю.
— Мамо, чому ти така тиха?
— Про роботу думаю, — Мар’яна усміхнулася й поправила їй комірець.
Дорогою до дитячого садка вона кілька разів хотіла повернутися до нічної розмови, але не знала, як спитати так, щоб не налякати дитину.
Біля воріт садка вона присіла перед донькою й застебнула їй куртку.
— Миро, ти пам’ятаєш, що вчора сказала мені про тата?
— Пам’ятаю. Що він у шафі.
Вона вимовила це цілком буденно, як сказала б: «Сьогодні каша була солодка».
— Якщо ти знову його побачиш, одразу скажи мені. Добре?
