
Увесь ресторан поринув у тишу. Чути було, як пролітає муха. Юліан Чернов, найзавидніший холостяк-мільярдер міста, щойно вимовив найбезглуздішу річ із усіх можливих.

Він указав пальцем, прикрашеним запонкою з діамантом, на тремтячу офіціантку, облиту шампанським, і усміхнувся:
— Ти хочеш, щоб я вибачив твою незграбність? Добре. Заспівай цю арію Моцарта ідеально, і я одружуся з тобою прямо тут і зараз.
Зал вибухнув жорстоким сміхом. Його наречена хихикнула. Вони очікували, що офіціантка втече, ридаючи, але вони не знали, хто вона насправді. Вони не знали, що дівчина в дешевій уніформі ось-ось відкриє рот і поставить найвпливовішу людину Києва на коліна. Це історія Олени Власової та пісні, яка змінила все.
«Обсидіановий зал» був не просто рестораном, це був театр багатства в центрі столиці. І сьогодні ввечері публіка була особливо жорстокою. Кришталеві люстри звисали зі стелі, немов замерзлі сльози, відкидаючи заломлене світло на політиків, аграрних магнатів і технологічних геніїв, які вечеряли ікрою, що коштувала дорожче за автомобіль.
Олена Власова поправила комір своєї жорсткої чорної форми. Він натирав їй шию, постійно нагадуючи про її становище. Тут вона була невидимкою, привидом, що ковзає між столами, наповнюючи келихи водою, прибираючи срібні тарілки та вбираючи недбалу зневагу міської еліти.
— Ще вина! — різко зажадав голос.
Олена повернулася, опустивши очі.
— Звичайно, Ізабелло Вікторівно.
Ізабелла Таран сиділа за центральним столом, незаперечна королева вечора. На ній була червона шовкова сукня, яка виглядала так, ніби її вилили прямо на її тіло, а на пальці виблискував діамант, достатньо важкий, щоб залишити синець. Поруч із нею сидів чоловік, який його купив — Юліан Чернов.
Юліан дивився у свій телефон, виглядаючи абсолютно нудьгуючим. Йому було тридцять два роки, і він мав ті гострі, вольові риси обличчя, які прикрашали обкладинки журналів Forbes Україна в один і той самий місяць. Він був генеральним директором компанії «Чернов Динамікс», людиною, яка одним шепотом керувала ринками.
Однак сьогодні ввечері він виглядав так, ніби волів би бути де завгодно, тільки не слухати скарги своєї нареченої на гарнір.
— Юліане, ти мене слухаєш? — прошипіла Ізабелла, постукуючи ідеально наманікюреними нігтями по скатертині. — Я сказала, що сопрано, яку найняли на весілля, явно посередня. Я не допущу посередності на весіллі Чернов-Таран. Це погано відбивається на моєму бренді.
Юліан зітхнув, нарешті ховаючи телефон у кишеню смокінга. Його очі були темними, розумними і втомленими.
— Ізабелло, це весілля, а не інавгурація. Ніхто не буде критикувати вібрато співачки, поки гості п'яні від вінтажного шампанського.
— Я буду, — холодно заперечила Ізабелла.
Олена підійшла з пляшкою Піно-нуар. Її руки були твердими — вони завжди були твердими, — але серце калатало об ребра. Бути так близько до Юліана Чернова було хвилююче. Справа була не тільки в його багатстві, а й у силі його присутності. Здавалося, він бачив усе, навіть коли не дивився.
Коли Олена нахилилася, щоб налити вино, офіціант із кухні поспішно пройшов повз, сильно штовхнувши її в плече. Все сталося немов у сповільненій зйомці: пляшка вислизнула, темно-червоне вино дугою пролетіло в повітрі і виплеснулося на бездоганну червону сукню Ізабелли.
Зітхнення, що пролунало за сусідніми столами, висмоктало повітря з кімнати.
— Ти, жалюгідний щуре! — верескнула Ізабелла, схопившись на ноги. Стілець із вереском ковзнув по мармуру. — Подивися, що ти наробила! Це кутюр, індивідуальне пошиття!
Олена зблідла.
— Я.
Я так перепрошую, Ізабелло Вікторівно. Мене штовхнули. Я…
— Мені начхати на твої виправдання!
Ізабелла схопила тканинну серветку і відчайдушно потерла пляму, що тільки погіршило ситуацію. Вона спрямувала свій гнів на Олену, її очі палахкотіли злістю.
— Адміністратор! Де адміністратор? Я хочу, щоб цю дівку звільнили. Ні, я хочу, щоб її занесли до чорного списку всіх закладів на Печерську!
Марк, менеджер залу, з'явився миттєво, рясно потіючи.
— Ізабелло Вікторівно, Юліане Олександровичу, приношу найглибші вибачення. Олено, негайно йди на кухню, ти звільнена.
— Зачекайте.
Одне слово розрізало хаос, як ніж. Юліан Чернов залишився сидіти, помішуючи вино у своєму келиху. Він підняв погляд, його вираз був непроникним.
— Юліане, не втручайся, — рявкнула Ізабелла. — Вона зіпсувала мою сукню.
— Це був нещасний випадок, Ізабелло, — сказав Юліан глибоким і рівним голосом. — І, чесно кажучи, вино пасує до шовку, стало навіть краще.
Хтось за сусіднім столом придушив смішок. Обличчя Ізабелли пішло червоними плямами не від вина, а від люті.
— Ти захищаєш прислугу?
Юліан уперше подивився на Олену. Він побачив потертий комір, втомлені очі, пасма каштанового волосся, що вибиваються з пучка. Але він побачив і дещо ще. Вона не плакала. Вона стояла прямо, стиснувши щелепи. Вона була в жаху, так, але вона не була зламана. Це його заінтригувало.
— Я просто кажу, — протягнув Юліан, відкидаючись на спинку стільця, — що її звільнення здається нудним. Ми ж відзначаємо наші заручини, чи не так? Давайте повеселимося.
— Повеселимося? — прошепотіла Олена ледь чутно.
Юліан встав. Він височів над нею. Він підійшов до маленької сцени, де струнний квартет щойно закінчив легку серенаду. На пюпітрі була відкрита партитура. Неймовірно складна арія з опери Моцарта «Чарівна флейта». Конкретно — арія Цариці ночі, з якою найнята сопрано боролася раніше того вечора.
Юліан взяв ноти. Він подивився на Ізабеллу з жорстким блиском в очах. Він втомився від претензій Ізабелли. Втомився від того, що вона називала себе покровителькою мистецтв, коли не могла відрізнити Моцарта від сучасної поп-музики. Він хотів підкреслити абсурдність її елітизму.
— Слухайте, — сказав Юліан, і його голос рознісся по ресторану. — Ізабелла каже, що у тебе немає таланту, немає гідності, тільки незграбність, яка псує дорогі речі. Але я вірю, що талант може ховатися в найнесподіваніших місцях.
Він повернувся до Олени і сунув їй партитуру в руки.
— Заспівай це, — сказав Юліан тоном, просякнутим темним сарказмом. — Це Цариця ночі. Потрібно фа третьої октави. Якщо ти зможеш заспівати це — і я маю на увазі справді заспівати, а не верещати, як кішка, що вмирає, — я не дозволю Марку тебе звільнити.
Він зробив паузу, зла усмішка торкнулася його губ, коли він подивився на приголомшений натовп. Він вирішив підняти ставки до неможливого рівня, просто щоб висміяти святість власних заручин.
— Насправді, — голосно оголосив Юліан, — якщо ти зможеш виконати це досконало за Моцартом, я розірву заручини з Ізабеллою і одружуся з тобою.
Зал ахнув, в Ізабелли відвисла щелепа.
— Юліане, це не смішно.
— Я цілком серйозний, — збрехав Юліан, дивлячись прямо в очі Олені. — Давай, офіціантко, співай за свою вечерю. Співай за мільярди гривень.
Це був жорстокий жарт: мільярдер висміює слугу, даючи їй нездійсненне завдання. Усі чекали, що Олена зламається, впустить папери і втече на кухню в сльозах. Олена подивилася на ноти. Знаки пливли перед очима. Цариця ночі, помста пекла вирує в моєму серці.
Вона знала ці ноти. Вона знала їх краще, ніж своє власне ім'я. Олена підняла очі. Вона дивилася не на Ізабеллу, вона дивилася прямо на Юліана Чернова.
— Оркестр знає тональність? — м'яко запитала вона.
Усмішка Юліана на мить здригнулася.
— Яку тональність?
— Ре мінор, — сказала Олена, і її голос набув дивної резонуючої сили. — Вони знають партію?
Атмосфера в «Обсидіановому залі» змінилася. Незручна тиша змінилася напруженим очікуванням. Юліан моргнув. Він очікував, що вона благатиме залишити їй роботу або, можливо, заїкаючись, вибачатиметься. Він не очікував, що вона запитає про тональність.
— Це музиканти з Національної філармонії, — повільно відповів Юліан. Його цікавість розгорілася. Він жестом указав на квартет і піаніста в кутку. — Вони знають.
Олена кивнула. Вона попрямувала до маленької сцени. Її дешеві чорні туфлі цокали по підлозі — самотній звук у величезній кімнаті.
«Не роби цього, Олено! — кричав голос у її голові. — Ти обіцяла, що ніколи більше не будеш співати. Ти обіцяла, що покінчила з тим життям. Ти Олена Власова, офіціантка. Ти не вона. Більше не вона».
Але приниження пекло в грудях. Те, як Ізабелла дивилася на неї — як на сміття, як на щось, що потрібно зішкребти з підошви. Це розбудило дракона, який спав три роки. І Юліан… Його жарт був жорстоким. Але в його очах був виклик, якому вона не могла чинити опір. Він думав, що вона нікчема.
Вона підійшла до рояля. Піаніст, літній чоловік на ім'я Геннадій Петрович, який часто залишав їй хороші чайові, подивився на неї з жалем.
— Олено, люба, ти не повинна цього робити. Просто йди на кухню.
— Ре мінор, Геннадію Петровичу, — сказала Олена. Її рука лягла на кришку рояля, і тремтіння зникло. — Темп швидкий. Не чекайте на мене, я підлаштуюся.
Геннадій Петрович завагався, подивився на Юліана, який різко кивнув, а потім опустив пальці на клавіші. Агресивні, бурхливі вступні акорди покотилися залом. Ізабелла схрестила руки, на її обличчі застигла глузлива усмішка в очікуванні жалюгідного вереску. Юліан притулився до колони, чекаючи закінчення жарту, щоб піти додому.
Олена заплющила очі. Вона набрала повітря, а потім відкрила рот. Перша нота не просто вийшла — вона вибухнула. Це був спис чистого кристалічного звуку, що пронизав повітря з шокуючою силою.
«Der Hölle Rache kocht in meinem Herzen» («У моїх грудях палає помста пекельна»).
Келих Юліана завмер на півдорозі до рота. Звук був потужним. Це був не тонкий голос аматора. Це був поставлений оперний голос: багатий, темний і лякаюче точний. Німецька дикція була бездоганною, емоції — сира, нефільтрована лють, пропущена через ідеальну техніку.
Олена більше не стояла як офіціантка. Її постава змінилася. Спина стала сталевою. Руки були виразними, розсікаючи повітря, коли вона виголошувала лютий наказ Цариці ночі. Гості за найближчими столами опустили виделки, відкривши роти.
Потім настала складна частина, легендарні стакато на фа третьої октави. Це було кладовище для сопрано, місце, де зривалися навіть професіонали. Олена взяла першу високу ноту з лазерною точністю. Це було ідеально. Кристально чисто, дзвінко і легко.
Вона злітала по арпеджіо, і голос її танцював з лякаючою спритністю. Вона не просто влучала в ноти, вона атакувала їх. Вона вкладала три роки миття підлоги, три роки вигнання, три роки невидимості в мелодію, яка вимагала панування.
По спині Юліана Чернова пробіг холод. Волосся на руках стало дибки. Він виріс в оперних ложах, його бабуся була меценаткою Національної опери. Він знав, як звучить велич. Це було не просто добре — це був світовий рівень, це було неможливо.
Він подивився на жінку, яку щойно висміяв. Розпатланий пучок, брудний фартух, дешеві туфлі — все це, здавалося, зникло. Він бачив лише силу, що виходила з її горла. Вона світилася лютою, жахливою красою.
Ізабелла Таран зблідла. Насмішка зникла, змінившись виразом абсолютного жаху. Вона більше не дивилася на офіціантку — вона дивилася на суперницю.
Олена перейшла до фінального кадансу, утримуючи останню ноту з неймовірною силою, дозволяючи звуку дзвеніти в кришталі люстр, поки саме повітря, здавалося, вібрувало. Потім вона різко обірвала спів.
Тиша. Абсолютна, приголомшлива тиша. Вона тривала п'ять секунд, десять. Ніхто не рухався. Піаніст, Геннадій Петрович, дивився на клавіші, його руки тремтіли.
Олена стояла, важко дихаючи, адреналін вирував у крові. Чари розсіялися. Реальність того, що вона щойно зробила, накрила її. Вона розкрила себе. Вона подивилася на Юліана. Він більше не усміхався. Йому більше не було нудно.
Він дивився на неї з інтенсивністю, від якої підгиналися коліна. Його темні очі були широко відкриті, в них горіла суміш шоку і чогось ще. Голоду. Повільно Юліан Чернов почав плескати. Тільки він. Повільні, ритмічні оплески.
Потім приєднався чоловік за четвертим столиком. Потім увесь зал. За лічені миті багата еліта Києва встала, вибухнувши громовими оплесками, забувши, що перед ними прислуга. Забувши про пролите вино.
Ізабелла сиділа нерухомо. Її обличчя було маскою люті. Вона схопила Юліана за руку.
— Припини! Припини плескати! Вона просто циркова мавпочка.
Юліан відмахнувся від неї, навіть не дивлячись. Він попрямував до сцени. Він рухався як хижак, що переслідує здобич.
Олена бачила, що він іде. Паніка охопила її. Він знає або зараз дізнається.
— Хто ви? — запитав Юліан, підійшовши до краю сцени. Його голос був хрипким, позбавленим звичайної гладкості. Це співала не офіціантка. — Хто ви?
Олена відступила, стискаючи фартух.
— Я.
Я маю повернутися до роботи.
— Угода була справжньою, — сказав Юліан, піднімаючись сходами на сцену. Він був за кілька сантиметрів від неї, вона відчувала запах його одеколону — сандалове дерево і дощ. — Я сказав: якщо ти заспіваєш, я одружуся з тобою.
Натовп затих, з нетерпінням чекаючи наступного ходу мільярдера. Олена подивилася йому в очі.
— І ми обоє знаємо, Юліане Олександровичу, що багаті люди дають обіцянки, які ніколи не збираються виконувати.
Вона розвернулася і побігла. Вона не йшла, вона мчала зі сцени через службові двері на кухню, залишивши Юліана Чернова стояти одного у світлі прожектора. Він дивився на порожнє місце, де вона щойно була, і виглядав більш живим, ніж за останні кілька років.
— Знайди її, — сказав Юліан своєму охоронцеві, який виник поруч.
— Шефе?
— Дізнайся, хто вона, — наказав Юліан темним голосом. — І приведи її в мій офіс завтра вранці. Мені начхати, звільниться вона чи ні. Знайди її.
Олена Власова не припиняла бігти, поки легені не почали горіти, а блискучий горизонт Печерська не змінився сірими панельними будинками спального району. Вона намацала ключі; руки тремтіли так сильно, що вона двічі впустила їх, перш ніж змогла відкрити облуплені двері квартири 4Б.
Вона захлопнула двері, притулилася до них і сповзла на підлогу. Дешевий ламінат холодив шкіру, але не міг остудити вогонь у венах. Вона співала. Після трьох років мовчання, після трьох років похорону Олени Власової, вундеркінда, висхідної зірки, дівчини, яка мала стати наступною великою примою.
Вона співала перед половиною вищого світу столиці, і, що ще гірше, вона співала для Юліана Чернова.
— Олено, це ти? — м'який, слабкий голос пролунав зі спальні.
Олена заплющила очі, збираючись із силами. Вона встала, розгладила заплямований фартух і увійшла в маленьку кімнату.
У ліжку, оточеному пляшечками з ліками і гудучим апаратом для діалізу, лежав її молодший брат Лев. Він був блідим, шкіра здавалася прозорою під різким світлом лампи, але очі були живими.
— Привіт, Леве, — прошепотіла Олена, змушуючи себе усміхнутися. — Я вдома.
— Ти рано, — сказав Лев, злегка кашляючи. — Марк тебе відпустив?
— Щось на кшталт того, — збрехала Олена. Вона сіла на край ліжка, прибираючи волосся з його чола. — Я… я звільнилася.
Очі Лева розширилися.
— Олено, оренда, моє лікування…
— Я знайду іншу роботу завтра, — пообіцяла вона люто. — Я буду мити туалети, якщо доведеться. Не турбуйся про гроші. Я дістану тобі нирку, Леве, я обіцяю.
Лев подивився на неї, бачачи крізь цю хоробру маску.
— Ти виглядаєш по-іншому. Ти виглядаєш як… як раніше. До смерті мами. До скандалу.
Олена відвернулася. Скандал. Ніч, коли її життя рухнуло. Ніч, коли її голос зірвався на виступі в Музичній академії, тому що у воду їй щось підмішали, знищивши дебют і стипендію одним махом. Чутки, які послідували за цим — наркотики, нестабільність, — були посіяні суперницею.
Вона втратила все: репутацію, фінансування, а потім і матір, яка померла від серцевого нападу, викликаного стресом через борги. Вона поклялася ніколи більше не співати. Спів був небезпечним, спів руйнував життя.
— Спи, Леве, — вона поцілувала його в чоло. — Мені потрібно дещо обдумати.
На іншому кінці міста, у пентхаусі «Чернов Тауер», атмосфера була набагато менш домашньою. Юліан Чернов стояв, дивлячись на вогні міста, зі склянкою віскі в руці. Пентхаус був холодним, сучасним і порожнім — як і його життя.
— Шефе, у мене є досьє, — промовив голос.
Артур, начальник служби безпеки і особистий слідчий Юліана, поклав тонку папку на скляний стіл.
Юліан обернувся.
— Швидко.
— Її було нескладно знайти, щойно ми запустили розпізнавання облич за державними базами, — сказав Артур. — Її ім'я Олена Власова, двадцять чотири роки. Працювала офіціанткою в «Обсидіановому залі». Живе в Дніпровському районі з молодшим братом Левом, у якого термінальна стадія ниркової недостатності.
Юліан взяв папку і відкрив її.
— Немає судимостей?
— Ні, але ось цікава частина.
Артур указав на вирізку з газети трирічної давності.
— До того як стати Оленою Власовою, офіціанткою, вона була Оленою Власовою, стипендіаткою Консерваторії, сопрано, найкращою у своєму випуску.
Очі Юліана звузилися, коли він прочитав заголовок: «Провал вундеркінда. Власова зривається на сцені на тлі чуток про наркотики».
— Вона не зірвалася, — пробурмотів Юліан, згадуючи звучання її голосу в ресторані. — У цієї жінки крижана вода у венах. Ти не заспіваєш Царицю ночі так, якщо ти нестабільна.
— Є дещо ще, — додав Артур. — Чутки, що зруйнували її кар'єру, ведуть до піар-фірми, що належить родині Таран.
Юліан завмер.
— Таран? Як Ізабелла? Батько Ізабелли володіє фірмою. Ізабелла теж навчалася в академії того року, верно? Меццо-сопрано, яка не пройшла відбір на соло.
Темна, холодна лють піднялася в грудях Юліана. Все сходилося. Ізабелла зі своєю дріб'язковою ревністю і нескінченними ресурсами розчавила суперницю перш, ніж та встигла піднятися. І сьогодні ввечері, не знаючи, з кого сміється, Ізабелла спробувала зробити це знову.
Юліан закрив папку. Образ Олени, що стоїть на сцені, бунтівної і чудової, палав у його свідомості. Він подивився на обручку, яку Ізабелла повернула йому в нападі люті раніше. Вона жбурнула її йому в голову в лімузині. Він покрутив обручку в руках.
Вона нічого для нього не значила. Злиття з «Таран Індастріз» було єдиною причиною, з якої він освідчився. Рада директорів тиснула на нього: розсудливішати, створити стабільний імідж, заспокоїти інвесторів. Їм потрібна була пані Чернова, але в контракті не було сказано, що нею має бути саме Ізабелла Таран.
— Артуре, — сказав Юліан. У його голові формувався план. План нерозсудливий, небезпечний і абсолютно ідеальний. — Готуй машину.
— Зараз друга година ночі, шефе.
— Я знаю. — Юліан застебнув піджак смокінга. — Ми їдемо на лівий берег.
Стук у двері був важким, владним. Це був не орендодавець, який вимагає оренду. Так стукає той, хто володіє будівлею. Олена схопилася з дивана, де перераховувала пом'яті купюри. Вона схопила стару біту, що стояла біля підставки для парасольок, і крадькома підійшла до дверей.
— Хто там?
— Юліан Чернов.
Ім'я вдарило сильніше, ніж могла б біта. Вона завмерла.
— Йдіть геть.
— Олено Олександрівно, я тут не для того, щоб вас звільнити. Я володію будівлею ресторану, але не керую персоналом. Відчиніть двері, або я накажу охороні зламати замок. Нам потрібно поговорити.
Олена зважила варіанти. Вона прочинила двері, залишивши ланцюжок. Юліан стояв у брудному коридорі під'їзду, виглядаючи безглуздо і недоречно у своєму смокінгу. Його очі сканували її обличчя, відзначаючи втому, відсутність макіяжу, страх.
— Можна увійти?
— Ні.
— Добре, — сказав Юліан, притулившись до одвірка. — Тоді я буду обговорювати медичні рахунки твого брата тут, у коридорі, де можуть почути сусіди.
Олена стиснула двері.
— Що ви знаєте про Лева?
— Я знаю, що йому потрібна нирка. Я знаю, що у тебе борг у два з половиною мільйони гривень. Я знаю, що ти працюєш на трьох роботах і тонеш. — Він зробив паузу, знизивши голос. — І я знаю, що Ізабелла Таран зруйнувала твоє життя три роки тому.
Олена зняла ланцюжок і відчинила двері.
— Заходьте.
Вона не запропонувала йому сісти. Диван був завалений білизною, тому вони стояли в крихітній вітальні.
— Що вам потрібно? — запитала Олена, схрестивши руки на грудях. — Ви вже повеселилися сьогодні. Ви довели свою правоту нареченій. Залиште мене в спокої.
— Вона більше не моя наречена, — спокійно сказав Юліан. — Я розірвав заручини годину тому.
Олена моргнула.
— Вітаю. Яке це має відношення до мене?
— Найпряміше. — Юліан почав ходити кімнатою, заповнюючи собою простір. — Бачиш, Олено, у мене проблема. Траст мого діда, що контролює більшість акцій «Чернов Динамікс», має одну умову: я маю бути одружений до свого тридцять третього дня народження, щоб отримати повний контроль над компанією. День народження за три тижні.
— Звучить як проблема багатих людей, — сухо зауважила Олена.
— Так і є. Але якщо я не одружуся, рада директорів може мене змістити. Вони наполягали на Ізабеллі, тому що її батько — впливовий союзник. Але я не можу одружитися з Ізабеллою. Вона отруйна.
— Я могла б вам це сказати і раніше.
— Так.
Юліан зупинився і подивився на неї.
— Я пожартував сьогодні, Олено. Я сказав: «Заспівай, і я з тобою одружуся». Ти заспівала. Ти виконала умову.
Олена засміялася. Це був різкий, недовірливий звук.
— Ви божевільний. Ви не можете говорити серйозно.
— Я бізнесмен, Олено. Я працюю з угодами. — Він підійшов ближче. — Мені потрібна дружина. Розумна, врівноважена дружина, у якої, відверто кажучи, є причини ненавидіти сім'ю Таран так само сильно, як у мене зараз. Мені потрібен хтось, хто зможе зіграти роль пані Чернової протягом одного року. Після цього ми розлучимося. Я зберігаю компанію, ти отримуєш розрахунок.
— Я не реквізит, — виплюнула Олена. — І я не продаюся.
— У всього є ціна, — холодно заперечив Юліан.
Він дістав чекову книжку з внутрішньої кишені і зняв ковпачок з ручки.
— Скільки коштує операція Лева?
— Найкращі фахівці, післяопераційний догляд… — Олена замовкла. Ім'я брата повисло в повітрі.
— Я можу перевести його в приватне відділення клініки «Феофанія» до ранку, — сказав Юліан, і його голос пом'якшав. — Я можу забезпечити йому найкращого нефролога в країні. Я можу стерти твій борг. Я можу повернути тобі життя.
Олена дивилася на чекову книжку. Це була угода з дияволом, вона це знала. Юліан Чернов був небезпечний. Він маніпулював її відчаєм. Але потім вона почула, як Лев кашляє в сусідній кімнаті. Вона згадала три роки боротьби.
— Які умови? — прошепотіла вона.
Юліан не усміхнувся. Це був бізнес.
— Ми одружуємося таємно протягом трьох днів. Потім — публічне весілля за два тижні. Ти живеш у моєму пентхаусі. Відвідуєш гала-вечері та засідання ради. Ти граєш роль жінки, яка звела мене з розуму. Ти робиш так, щоб Ізабелла Таран стала лише далеким спогадом.
— А спів? — запитала Олена. — Мені потрібно співати?
Юліан завагався. Він пам'ятав силу її голосу.
— Тільки якщо сама захочеш. Але я підозрюю, Олено, що саме мовчання вбиває тебе.
Олена подивилася на свої руки. Один рік. Чотириста мільйонів гривень наприкінці контракту плюс усі витрати на брата, незалежно від того, що станеться з ними.
Олена зробила глибокий вдих. Вона подивилася на людину, яка принизила її, потім захистила, а тепер пропонувала порятунок.
— Контракт, — сказала Олена, і очі її стали жорсткими. — Я хочу, щоб це було в письмовій формі. І я вимагаю пункт про роздільні спальні. Це ділова угода, Юліане Олександровичу. Я не ваша коханка. Я ваш співробітник.
Губи Юліана смикнулися. У його очах майнула іскра справжніх веселощів і поваги. Ізабелла кинулася б йому на шию. Олена ж будувала стіни.
— Згоден, — сказав Юліан. — Артур чекає зовні з документами. Підемо?
Олена подивилася на двері спальні брата.
— Мені потрібно десять хвилин, щоб зібратися.
— Не поспішай, — сказав Юліан. — Ласкаво просимо в сім'ю, майбутня пані Чернова. Вистава починається.
Три дні по тому церемонія в РАЦСі пройшла швидко і безособово. Жодних камер, тільки Артур як свідок. Але справжній шторм почався наступного понеділка. Олена стояла у величезній гардеробній пентхауса Юліана, дивлячись на ряди дизайнерського одягу, доставленого вранці. Вона більше не носила форму офіціантки. Тепер на ній був приталений темно-синій піджак і білі штани — вона виглядала як дружина олігарха.
Юліан увійшов, поправляючи краватку. Він завмер, побачивши її. На мить він забув про злиття, раду директорів і брехню. Вона виглядала приголомшливо.
— Готова? — запитав він.
— До чого?
— До пресконференції, — відповів Юліан, протягуючи їй сонячні окуляри. — Ми оголошуємо про заручини і дату весілля.
— Ізабелла буде там?
— Усі будуть там, — похмуро відповів Юліан. — І, Олено, є ще дещо, про що я забув згадати.
Олена різко подивилася на нього.
— Що?
— Моя бабуся — матріарх родини Чернових. Вона летить із Парижа. — Юліан поморщився. — Вона контролює траст. Вона грізна жінка і ненавидить брехунів. Якщо вона хоч на секунду запідозрить фальш, угода скасовується, і я втрачаю компанію.
— Ти кажеш мені про це зараз?!
— Ти впоралася з Царицею ночі Моцарта, — сказав Юліан, відчиняючи двері. — Я припустив, що ти впораєшся і з вісімдесятирічною жінкою з тростиною.
— Ти й гадки не маєш… — пробурмотіла Олена, надягаючи окуляри.
Вони увійшли в ліфт. Коли двері зачинялися, Юліан взяв її за руку. Його долоня була теплою.
— Шоу починається, пані Чернова, — прошепотів він.
Ліфт опускався, несучи їх у вестибюль, де чекала акуляча яма репортерів і мстива Ізабелла Таран, готова розірвати їх на частини. Двері ліфта видали сигнал, сповіщаючи про прибуття. Цей звук зазвичай означав свободу, але зараз він звучав як гонг перед боксерським поєдинком.
— Вище підборіддя, — шепнув Юліан. Його рука лежала на спині Олени, підтримуючи її. — Не дай їм побачити, що ти поранена.
Двері розсунулися, і світ потонув у білому світлі. Сотні спалахів спрацювали одночасно. Стробоскопічна атака засліпила Олену. Гул запитань був оглушливим.
— Пане Чернов, це правда? Хто вона? Що сталося з Ізабеллою Таран?
Юліан рухався з грацією акули, що розсікає воду, спрямовуючи Олену до подіуму з мікрофонами. Охорона сформувала живу стіну, стримуючи папараці. Серце Олени калатало, але обличчя залишалося незворушним. Вона була оперною співачкою, вона вміла носити маску. Вона згадала королев і героїнь, яких вивчала роками.
«Я не Олена-офіціантка, — сказала вона собі. — Я — Олена Чернова».
Вони підійшли до мікрофонів. Юліан підняв руку, і зал миттєво затих. Його авторитет був абсолютним.
— Дякую всім, що прийшли так терміново, — почав Юліан владним тоном. — Я тут, щоб представити жінку, яка підкорила моє серце. Майбутня пані Чернова. Олена.
Він відступив, дозволяючи Олені встати в промінь прожектора. Вона поправила мікрофон.
— Доброго ранку, — сказала вона. Її голос, поставлений, резонуючий і чистий, без зусиль досяг задніх рядів. — Я знаю, у вас є запитання.
— У мене є одне! — пролунав голос збоку.
Натовп розступився, і вперед вийшла Ізабелла Таран, що виглядала як мстива богиня в Yves Saint Laurent. Вона не тримала мікрофон, але її пронизливому голосу він був не потрібен.
— Скажи їм, хто ти насправді, люба. — Ізабелла глузливо усміхнулася, зупинившись перед лінією охорони. Вона повернулася до камер, піднявши збільшену фотографію. Це був зернистий знімок Олени трирічної давності: розпатлана, хвора, що виходить із лікарні після інциденту.
— Це Олена Власова! — торжествуюче кричала Ізабелла. — Зганьблена випускниця Консерваторії, наркоманка, яка не впоралася з тиском. Юліан Чернов одружується із залежною офіціанткою!
Зал вибухнув. Репортери накинулися на Олену, як зграя вовків.
— Це правда? Ви були в реабілітаційному центрі? Юліане, ви знали про це?
Щелепа Юліана стиснулася. Він ступив уперед, щоб відвести Олену, але вона не зрушила з місця. Вона не зщулилася від страху.
Олена подивилася на фотографію, потім на Ізабеллу. Вона згадала страх і сором, які відчувала три роки тому. Але дивлячись на Ізабеллу зараз — відчайдушну, жорстоку, дріб'язкову, — Олена зрозуміла, що їй нема чого соромитися. Вона нахилилася до мікрофона.
— Так, — сказала Олена. Одне слово знову змусило зал замовкнути.
Ухмилка Ізабелли здригнулася. Вона очікувала заперечення.
— Мене звали Олена Власова, — продовжила Олена. Її голос набирав сили, дзвенячи з тією ж інтенсивністю, що і під час арії. — І так, три роки тому я була госпіталізована. Не тому, що я була наркоманкою, а тому, що в ніч мого дебюту хтось підмішав у мою воду препарат, щоб гарантувати мій провал.
Вона подивилася прямо на Ізабеллу. Камери простежили за її поглядом. Ізабелла зблідла.
— Я втратила стипендію, — сказала Олена, і голос її здригнувся від стримуваних емоцій. — Я втратила кар'єру. Я провела три роки, миючи підлогу і обслуговуючи столи, щоб оплатити рахунки за лікування брата, тому що моя мати померла від розбитого серця, намагаючись очистити моє ім'я. Я офіціантка, і я пишаюся цим. Тому що, поки люди на кшталт місс Таран купували сукні дорожче, ніж моя річна оренда, я вчилася виживати.
Вона зробила вдих і вперше подивилася на Юліана. Він дивився на неї з чимось схожим на благоговіння.
— Пан Чернов закохався не у світську левицю, — закінчила Олена, повернувшись до преси. — Він закохався в ту, хто вижила. І якщо у когось є проблеми з моїм минулим, ви можете обговорити це з моїм чоловіком.
Вона відступила. Повисла тиша. Потім одинокий репортер із великого видання крикнув:
— Це історія краща за злиття! Подивіться сюди, пані Чернова!
Камери знову заблищали. Але енергія змінилася. Вони більше не атакували її — вони їй поклонялися. Історія про Попелюшку, яка пережила падіння, була золотою жилою. Ізабелла застигла, розуміючи, що щойно вручила Олені перемогу.
Юліан нахилився, торкнувшись губами її вуха.
— Це було чудово.
— Витягни мене звідси, — прошепотіла Олена у відповідь. Ноги нарешті почали тремтіти. — Здається, мене зараз знудить.
Юліан обійняв її за талію, закриваючи від поглядів.
— Артуре, машину!
Наступні два тижні пролетіли як у тумані: примірки, флористи, юридичні брифінги. Олена переїхала в пентхаус, але, вірна контракту, спала в гостьовому крилі. Однак межі розмивалися: вони снідали разом, сперечалися про політику за вечірнім чаєм. Юліан виявив, що його «дружина-офіціантка» має гострий розум, що не поступається його власному.
Фінальне випробування настало дощового вечора вівторка. Євгенія Павлівна Чернова прибула з Парижа. Вечеря проходила в приватній їдальні пентхауса. Стіл був сервірований фамільним сріблом XIX століття. Євгенія Павлівна сиділа на чолі столу — маленька жінка з сивим волоссям і очима, здатними різати скло. Тростину вона використовувала не для ходьби, а щоб указувати на речі, які не схвалювала. Поки що вона не схвалила суп (занадто солоний), погоду (занадто київська сльота) і квіти (занадто яскраві).
Олена сиділа праворуч від неї в скромній смарагдовій сукні. Юліан сидів навпроти, незвично напружений.
— Отже, — сказала Євгенія Павлівна, з гуркотом опустивши ложку, — ти співачка-офіціантка.
— Так і є, — рівно відповіла Олена.
— І ти думаєш, що впораєшся з маєтком Чернових? Впораєшся з радою директорів? З гала-прийомами? З тиском? — Очі бабусі звузилися. — Мій онук імпульсивний. Йому подобаються блискучі нові іграшки. Але шлюб — це інститут, а не гра.
— Бабусю, — застережливо промовив Юліан.
— Мовчи, Юліане, я говорю з дівчинкою. — Євгенія повернула погляд до Олени. — Скажи мені, дитино, що ти знаєш про управління будинком такого масштабу?
Олена подивилася на грізну жінку. Вона бачила, що це перевірка. Євгенії було начхати на походження. Їй була важлива майстерність.
— Я знаю, що ваш чай охолов, мадам, — м'яко сказала Олена.
Євгенія моргнула.
— Прошу вибачення?
Олена встала. Вона не покликала прислугу. Вона підійшла до столика, де стояв срібний чайний сервіз.
— Покоївка налила воду занадто рано, — пояснила Олена, перевіряючи чайник. — Традиція Чернових передбачає Ерл Грей, чи не так? Ерл Грей починає гірчити, якщо настоюється занадто довго. І він втрачає смак, якщо вода холодніша за дев'яносто градусів.
Олена спритно вилила стару заварку, знову закип'ятила воду і заварила свіжий чай з плавністю рухів людини, яка робила це тисячі разів, але з грацією артистки. Вона налила чай і поставила чашку ідеально перед Євгенією Павлівною, ручкою на третю годину.
— Ви турбуєтеся, що я не зможу керувати персоналом чи деталями? — сказала Олена, знову сідаючи. — Мадам, я провела три роки, обслуговуючи найвимогливіших людей столиці. Я знаю, як передбачати бажання, перш ніж вони будуть висловлені. Я знаю, що деталі — це різниця між просто їжею і враженням. Світська левиця припускає, що все буде зроблено. Офіціантка переконується, що це зроблено.
Євгенія Павлівна подивилася на чай. Зробила ковток. Тиша повисла над столом. Юліан затамував подих.
— Ідеально, — прошепотіла Євгенія. Вона подивилася на Олену, і легка, майже непомітна усмішка торкнулася її суворого обличчя. — У тебе руки робітниці і постава королеви. Можливо, Юліан не такий дурень, як я думала.
Юліан шумно видихнув.
— Чи означає це, що ти даєш благословення?
— Подивимося, — постукала тростиною Євгенія. — Але вона пережила вечерю. Це початок.
Пізніше тієї ночі напруга від візиту бабусі змінилася чимось іншим. Олена стояла на балконі, спостерігаючи, як дощ б'є по склу. Вона відчула присутність позаду.
— Ти була неймовірна сьогодні, — сказав Юліан. Він був без піджака, краватка розв'язана. Він виглядав просто людиною. — Вона нікому не робила компліментів з дев'яносто восьмого року.
— Вона просто поважає важку працю, — сказала Олена, не обертаючись. — Багаті люди зазвичай цього не розуміють.
— Ти так про мене думаєш? — запитав Юліан, підходячи ближче. — Що я просто багата людина?
Олена обернулася. Він був близько, занадто близько. Вогні Києва відбивалися в його темних очах.
— Я думаю, ви людина, яка звикла купувати те, що хоче, — сказала Олена, і голос її злегка здригнувся. — І я думаю, ви самі заплуталися в тому, що саме купили.
— Я не заплутався, Олено.
Юліан простягнув руку і торкнувся її щоки. Від дотику по її тілу пробігла хвиля.
— Коли я побачив тебе на сцені, коли почув, як ти співаєш… це не було угодою. Вперше в житті я відчув щось справжнє.
— Юліане, контракт… — прошепотіла вона.
Він нахилився. Олена завмерла. Розум кричав відсторонитися, пам'ятати, що все це фальш, що через одинадцять місяців вона піде. Але серце — зрадницьке серце — потягнулося назустріч. Їхні губи зустрілися. Це не був ввічливий поцілунок для камер. Він був голодним, відчайдушним. У ньому виплеснувся адреналін і прихований потяг, що накопичувався тижнями. Юліан цілував її так, немов хотів поглинути. І Олена відповідала йому з усією пристрастю оперної діви. На мить брехня зникла — були тільки вони.
Але момент був зруйнований дзвінком телефону. Юліан відсторонився, важко дихаючи, притиснувшись лобом до її чола.
— Ігноруй, це особистий номер, — прошепотіла Олена, пульс зашкалював.
— Я маю відповісти.
Юліан зі стогоном дістав телефон. Поглянувши на екран, він закам'янів.
— Що сталося? — запитала Олена, відчувши зміну.
— Це Артур, — сказав Юліан рівним голосом. — Він каже, що юридичну фірму, де зберігається наш шлюбний контракт, зламали.
Кров відлила від обличчя Олени.
— Контракт зник, — промовив Юліан, дивлячись на неї з жахом. — Хтось украв оригінал. Той, де прописані виплати, фіктивні дати — все, що доводить, що цей шлюб підроблений.
— Ізабелла, — видихнула Олена.
— Якщо це потрапить у пресу або до бабусі, — Юліан стиснув телефон до білизни кісточок, — я втрачу компанію. А ти виглядатимеш як мисливиця за грошима, яку найняли, щоб вийти за мене.
— Весілля за два дні, — сказала Олена. Паніка наростала. — Що нам робити?
Юліан подивився на неї. М'якість зникла, поступившись місцем безжальному бізнесменові. Але цього разу він не боровся проти неї.
— Ми переходимо в наступ, — заприсягся Юліан. — Вона хоче зірвати весілля. Нехай спробує. Але вона забуває одну річ.
— Яку?
— Тепер вона має справу з Черновими, — сказав Юліан, беручи Олену за руку. — З нами обома.
Весілля Юліана Чернова та Олени Власової було оголошено подією десятиліття. Володимирський собор був заповнений півтора тисячами гостей — море високої моди, старих грошей і політичної влади. Зовні вулиці були перекриті: тисячі глядачів і легіон преси намагалися хоч краєм ока побачити «наречену-Попелюшку».
Усередині собору повітря було просякнуте ароматом десяти тисяч білих троянд і нестерпною напругою. Олена стояла в кінці величезного нефа. Вона тримала під руку Лева. Її брат, який виглядав здоровішим, ніж за всі останні роки (завдяки діалізу та догляду, організованому Юліаном), усміхався.
— Ти виглядаєш як ангел, Лен, — прошепотів Лев.
Олена почувалася ким завгодно, тільки не ангелом. На ній була сукня від Вери Вонг, що коштувала більше, ніж вона заробила за п'ять років. Шедевр із шовку та французького мережива. Але під шовком серце калатало об ребра, як спійманий птах. Вони не знайшли контракт. Люди Артура перерили місто, але Ізабелла зникла, зачаївшись до ідеального моменту. Олена зі страшною впевненістю знала, що цей момент настав зараз.
Коли хор заспівав, Олена зробила глибокий вдих. Вона йшла не до вівтаря — вона входила на мінне поле.
— Готова? — запитав Лев.
— Ні, — прошепотіла Олена. — Пішли.
Шлях здавався нескінченним. Кожне обличчя, повз яке вона проходила, здавалося, аналізувало і судило її. «Вони знають?» — запитувала вона себе.
Попереду біля вівтаря стояв Юліан. Він виглядав убивчо красиво у своєму фраку, але його щелепи були стиснуті. Його очі знайшли її, і на мить маска сповзла. Вона побачила страх, захисну лють і дещо ще. Той сирий, голодний погляд з балкона.
Вона підійшла до вівтаря. Лев поцілував її в щоку і сів. Юліан взяв її за руку. Хватка була міцною, майже болючою.
— Вона тут, — пробурмотів Юліан одними губами. — Третій ряд, ліворуч, у чорному.
Олена не стала дивитися. Вона зосередилася на священнику, значній фігурі в золотих шатах.
Слова пропливали повз свідомість. «Улюблені, ми зібралися тут сьогодні…» Все здавалося нереальним. Багатомільйонна вистава, і вона — головна актриса. Потім настав момент, якого вони боялися.
— Якщо хто-небудь із присутніх знає причину, через яку ці двоє не можуть законно вступити в шлюб, нехай говорить зараз або мовчить вічно.
Тиша заповнила величезний собор. Секунда, інша. Олена майже дозволила собі видихнути.
Цок-цок. Цок-цок. Різкий стукіт підборів по мармуру.
— Я заперечую!
Ізабелла Таран вийшла з ряду. Вона була не в чорному — вона була в криваво-червоному, кольору того самого вина. Вона тримала папку високо в повітрі, як зброю. Колективний подих прокотився церквою. Камери в секторі преси націлилися на неї.
— Цей шлюб — шахрайство! — голос Ізабелли верескнув, відбиваючись від склепінь. Вона йшла центральним проходом. — Це комерційна угода, покликана обдурити раду директорів. І вас, Євгеніє Павлівно!
Євгенія Павлівна Чернова, що сиділа в першому ряду, завмерла, до білизни стиснувши набалдашник тростини. Юліан встав перед Оленою, закриваючи її собою.
— Охороно, виведіть цю жінку!
— Не смійте мене чіпати! — рявкнула Ізабелла на охоронців. Вона вибігла на сходи вівтаря і вихопила документи з папки. — У мене є докази. Шлюбний контракт, датований трьома тижнями тому.
Вона почала читати, і голос її сочився отрутою:
— «Пункт 4а. Дружина, Олена Власова, погоджується виконувати обов'язки дружини протягом не менше дванадцяти місяців в обмін на суму в чотириста мільйонів гривень, що виплачується при розлученні. Пункт 4б. Чоловік зобов'язується покрити всі медичні витрати її брата».
Почався хаос. Собор перетворився на цирк. Репортери вигукували запитання, гості вставали на лави. Ізабелла повернулася до Євгенії з тріумфом в очах.
— Бачите?
Вона — оплачувана супутниця з хорошим голосом. Юліан найняв її, щоб зберегти спадщину.
Євгенія повільно встала. Шум миттєво вщух. Матріарх перевела погляд з Ізабелли на Юліана і, нарешті, зупинилася на Олені. Її обличчя було непроникним, як камінь.
— Це правда? — запитала Євгенія тихо, але її голос прорізав тишу.
Юліан відкрив рот, щоб збрехати, викрутитися, зробити те, що він робив завжди — виграти угоду. Але Олена вийшла з-за його спини. Вона подивилася на сотні осудливих облич. На злобну усмішку Ізабелли. На ікони над вівтарем.
— Так, — сказала Олена. Її чистий, поставлений голос Цариці ночі рознісся залом.
Натовп знову ахнув. Юліан приголомшено подивився на неї.
Олена спустилася на дві сходинки, щоб опинитися на одному рівні з Ізабеллою, потім повернулася до Євгенії Павлівни.
— Так, мадам, — сказала Олена, високо піднявши голову. — Кожне слово в цьому контракт — правда. Три тижні тому я тонула. Мій брат помирав, у мене нічого не було. Ваш онук запропонував порятунок. Чотириста мільйонів за роль. Я погодилася. І я погодилася б знову, не роздумуючи ні секунди, щоб врятувати життя Лева. Я не соромлюся того, що пожертвувала собою заради коханих людей.
Вона зробила паузу, даючи словам осісти. Образ жадібної хижачки почав тріскатися, поступаючись місцем чомусь складнішому. Потім Олена повернулася до Юліана, піднялася назад до вівтаря і взяла його руки. Вони були крижаними.
— Але це було три тижні тому, — м'яко сказала Олена, звертаючись тільки до нього й ігноруючи півтори тисячі глядачів. — Ми підписали контракт на виставу, Юліане. Але десь між пресконференцією, нічними розмовами і поцілунком на балконі я забула свою роль.
Очі Юліана розширилися. Олена повернулася назад до натовпу, її голос дзвенів від емоцій.
— Я стояла на сцені в його ресторані, облита вином, і співала Моцарта, тому що відмовилася бути зламаною. І Юліан Чернов став першим чоловіком у моєму житті, який не намагався змусити мене замовкнути, а кинув виклик — співати голосніше.
Вона простягнула руку і вихопила контракт із рук ошелешеної Ізабелли.
— Ізабелла має рацію. Цей документ каже, що наш шлюб — брехня.
Олена розірвала контракт навпіл. Звук паперу був шокуючим в акустиці собору. Вона рвала його знову і знову, поки багатомільйонна угода не перетворилася на конфеті біля її ніг.
— Мені не потрібні гроші, — оголосила Олена. — Я розриваю контракт. Якщо ти хочеш одружитися зі мною, Юліане Чернов, то одружуйся зі мною. На Олені Власовій зі спального району. Жодних угод. Жодних термінів. Тільки ми.
Важка тиша повисла в повітрі. Усі дивилися на Юліана, мільярдера-плейбоя, людину, яка ніколи нічого не робила без гарантованого прибутку. Юліан подивився на уривки паперу на підлозі. Подивився на Ізабеллу, яка тряслася від люті. Потім подивився на Олену. Вона стояла перед ним беззахисна, пропонуючи тільки правду.
Юліан усміхнувся. Справжньою усмішкою, яка торкнулася очей і змінила його обличчя. Він ступив до Олени, вторгаючись у її особистий простір і обіймаючи за талію з власницьким почуттям, що змусило натовп зітхнути.
— Ти звільнена, — хрипко прошепотів Юліан.
В Олени перехопило подих.
— Що?
— Як моя співробітниця — ти звільнена. — Він нахилився ближче. — Але я хотів би найняти тебе на нову посаду. Постійну. Я кохаю тебе, Олено. Думаю, я покохав тебе тієї секунди, коли ти взяла ту високу ноту.
Він поцілував її прямо там, біля вівтаря, до клятв, перед Богом і папараці. Це був пристрасний поцілунок, який сказав світу, що контракт більше нічого не означає.
Коли вони відірвалися одне від одного, важку тишу розірвав ритмічний звук.
Тук. Тук. Тук.
Євгенія Павлівна Чернова аплодувала. Повільно і демонстративно. На її суворому обличчі грала щиро весела усмішка.
— Ну що ж, — оголосила Євгенія приголомшеному залу. — Це безумовно цікавіше за звичайні клятви. Дівчина звільнила Юліана. Вона порвала статки в церкві. Або вона дурна, або відчайдушно закохана. У будь-якому разі, вона досить небезпечна, щоб бути Черновою.
Вона махнула тростиною в бік священника.
— Продовжуйте вже, святий отче, поки ще хто-небудь не перервав!
Ізабелла стояла з відкритим ротом. Її ядерна бомба перетворилася на святковий феєрверк для ворога. Юліан повернувся до Артура.
— Артуре, проведи Ізабеллу Вікторівну. І передай пресі ту папку, про яку ми говорили.
Артур похмуро кивнув. Він підійшов до Ізабелли, дістаючи товстий конверт — докази скандалу з отруєнням трирічної давності. Ізабелла побачила конверт, зрозуміла, що всередині, і зблідла. Її не потрібно було випроваджувати. Вона розвернулася і побігла проходом. Стук її підборів тепер звучав як поразка. За нею кинулася половина журналістів, спраглих до сенсації про її крах.
Юліан повернувся до Олени. Його очі сяяли.
— На чому ми зупинилися?
Олена усміхнулася, і сльози нарешті покотилися її щоками.
— Здається, ми збиралися одружитися.
Священник відкашлявся, виглядаючи трохи розгубленим, але відчуваючи полегшення.
— Кхм, так. Чи береш ти, Юліане Чернов, цю жінку?..
Решта церемонії пройшла як у тумані від щастя. Коли вони йшли назад проходом як чоловік і дружина, овації були оглушливими і щирими. Олена спіймала погляд Лева. Він показав їй великий палець, відкрито плачучи від радості.
Вони досягли важких дубових дверей собору. Перш ніж вийти під спалахи камер, Юліан затягнув її в нішу для секунди усамітнення.
— Ми зробили це, — видихнув він їй у лоб.
— Так, — сказала Олена. Вона почувалася легшою за повітря. — Отже, пане Чернов, який наш перший офіційний акт як справжньої подружньої пари?
Юліан усміхнувся тією самою зухвалою, чарівною усмішкою, з якої все почалося в «Обсидіановому залі».
— Ну, пані Чернова, — сказав він, відчиняючи двері назустріч ревучому місту. — Думаю, я винен тобі дуже довгий медовий місяць. А після цього я куплю тобі оперний театр.


















Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.