Я приїхала тоді зовсім розбитою. На роботі щойно закінчилася перевірка, яка тягнулася майже два тижні. Я спала по чотири години, іноді менше, трималася на каві й сухих перекусах, обіцяючи собі, що після вихідних обов’язково відлежуся. У домі батьків Богдана було спекотно й душно. На плиті нудилася рулька, поруч стояла велика каструля густого рибного супу із зеленню, і в повітрі змішалися запахи м’яса, диму, кропу, перцю та гарячого хліба.
Роман Данилович дістав із буфета пляшку домашньої настоянки й поставив її на стіл із таким виглядом, ніби виніс не напій, а родинну реліквію.
— Знайомий привіз, — сказав він, піднімаючи пляшку до світла. — Гарна річ. Справжня. Не те, що в магазинах продають.
Усі усміхалися, обговорювали дорогу біля селища, затримку матеріалів, нову теплицю Оксани Василівни. Я теж усміхалася, хоча вже тоді повіки ставали важкими. Мені хотілося лише відкинутися на спинку стільця й заплющити очі на одну хвилину.
Роман Данилович узяв ополоник, сам налив мені супу майже до самого краю тарілки й підсунув ближче.
— Їж, Яриночко, — мовив він майже дбайливо. — На тебе дивитися страшно. У ваших конторах людей не бережуть. Ви там не працюєте, ви себе спалюєте.
Я подякувала. Суп був жирний, гарячий, густий, із насиченим трав’яним смаком. У ньому відчувалася легка гіркота, але тоді я не надала цьому значення. Оксана Василівна любила всілякі збори, корінці, сушене листя й насіння. Вона могла довго розповідати, що допомагає шлунку, що зміцнює кров, а що заспокоює нерви.
За десять хвилин мені стало зле.
Це не підкрадалося поступово, як звичайна втома. Наче всередині мене раптом вимкнули світло. Голова налилася важким свинцем. Голоси за столом віддалилися, стали пласкими й глухими. Обличчя Богдана поруч розпливлося по краях. Я спробувала взяти ложку, але пальці ослабли, метал здригнувся в руці. У грудях піднялася тривога, але навіть страх не встигав оформитися в думку.
— Ярино, тобі недобре? — Оксана Василівна першою нахилилася до мене. — Ти вся зблідла.
Я хотіла відповісти спокійно, щоб нікого не лякати, але язик ніби став чужим.
— Голова… трохи паморочиться.
Роман Данилович поставив чарку на стіл. Ні переляку, ні подиву на його обличчі не було.
— Перевтомилася дівчинка. Богдане, відведи її в гостьову. Полежить — відпустить.
Богдан відразу підвівся, взяв мене під лікоть і допоміг піднятися. Я майже висіла на ньому, соромлячись своєї слабкості й думаючи тільки про те, що зіпсувала всім обід. Він довів мене до маленької гостьової кімнати, поклав на диван, поправив подушку, накрив пледом. Останнє, що лишилося в пам’яті, — його темний силует на тлі вікна й бліда смуга світла на стелі.
Коли я розплющила очі, телефон показував майже четверту.
Перші секунди я просто лежала й намагалася зрозуміти, де я. Перед тим як мене відвели, було трохи за полудень. Виходило, я провалилася більш ніж на три години. І це був не нормальний сон. Мене ніби витягли з глибокої чорної ями.
Богдан сидів у кріслі біля стіни й гортав телефон. Побачивши, що я опритомніла, він усміхнувся легко, майже буденно.
— Прокинулася нарешті. Ти спала так, ніби тиждень не лягала.
— Скільки часу минуло? — спитала я, повільно сідаючи.
— Години три. Може, трохи більше.
Він говорив спокійно, навіть із м’якою насмішкою.
— Ось що буває, коли недосип накладається на важку їжу й стрибає тиск.
Я потерла обличчя долонями. У голові стояв гул. У роті пересохло. Тіло здавалося важким, чужим, ніби я пролежала не кілька годин, а цілий день. Я поправила волосся, машинально глянула на блузку — і завмерла.
Два ґудзики були застібнуті не в ті петлі. Через це тканина перекосилася, комір сидів криво. Я точно пам’ятала, що вранці все було рівно. Зовнішній вигляд був частиною моєї роботи, звичкою, доведеною до автоматизму: блузка, комір, рукави, волосся, помада.
На мить усередині майнув холодний переляк, але втома відразу затопила його. Я пояснила собі, що, мабуть, сама крутилася, зачепила ґудзик, розстебнула, потім у півсні застебнула як-небудь. Богдан жартував, Оксана Василівна принесла чай із лимоном, дивилася на мене так жалісливо й турботливо, що я вирішила не перетворювати безглузду дрібницю на проблему.
Якби це повторилося лише один раз, можливо, я так і залишила б усе в розділі неприємних дивностей.
Але за місяць сталося майже те саме….
