На столі був курячий бульйон із зеленню та травами. Роман Данилович знову сам налив мені першу тарілку. Оксана Василівна клопоталася поруч, Богдан розповідав про проблемний об’єкт, де постачальники знову підвели зі строками. Я їла повільніше, ніж зазвичай. У мені вже жила настороженість, тонка, майже соромітна, але я не хотіла визнавати її всерйоз. Підозрювати людей, які називають тебе рідною, здавалося чимось брудним і неправильним.
І знову за кілька ложок тіло почало вимикатися.
Спочатку у вухах з’явилося глухе дзижчання. Потім по краях зору потемніло. Я встигла покласти ложку на серветку, бо злякалася, що впущу її в тарілку. Руки ослабли, спина сама відкинулася назад. Крізь хвилю слабкості я почула голос Оксани Василівни:
— Знову бідолашна Яриночка перевтомилася…
Майже відразу поруч пролунав Богдан:
— Я відведу її.
Далі не було нічого.
Ні сну, ні напівдрімоти, ні уривків чужих голосів. Просто щільна порожнеча без часу.
Отямилася я вже ближче до вечора. Цього разу тривога прокинулася раніше, ніж свідомість остаточно повернулася. Я лежала на тому самому дивані. У кімнаті пахло лавандовим мішечком, дерев’яними меблями й трохи вологим пледом. За дверима приглушено розмовляли. Я провела язиком по губах і зрозуміла, що помада майже зникла.
Уранці я фарбувала губи стійкою матовою помадою. Вона витримувала каву, воду, розмови, їжу й зазвичай знімалася тільки спеціальним засобом. Тепер колір був розмазаний по шкірі, а під підборіддям тягнувся нерівний червонуватий слід, ніби хтось похапцем витер мені рот.
Коли Богдан увійшов, я відразу спитала:
— Чому в мене розмазана помада?
Він не відразу підвів очі.
— Мабуть, об подушку стерла.
Так просто. Так упевнено. Так буденно, ніби іншого пояснення й бути не могло. На мить мені знову стало ніяково за власну підозріливість. Але всередині вже лишилася скалка. Вона чіплялася за криві ґудзики, за провали в пам’яті, за дивний присмак у супі, за спокій усіх навколо після моїх «нападів».
До наступного візиту я вирішила підготуватися.
Говорити Богданові прямо я не стала. Я надто добре уявляла, як він відреагує: спершу здивується, потім роздратовано всміхнеться, потім скаже, що я себе накручую через роботу. Тому я обрала маленький, майже принизливий експеримент.
Перед виходом звірила час на телефоні й на зап’ясті до секунд. Потім поставила водостійким маркером крихітну цятку з внутрішнього боку зап’ястка й закрила її ремінцем. Сфотографувала себе в дзеркалі: комір, ґудзики, рукави, те, як лежить тканина на грудях. Окремо зняла губи. У той момент я почувалася безглуздо, майже божевільною, але зупинитися вже не могла.
У домі батьків Богдана все пішло звичним колом. На столі був суп із реберцями та коренеплодами. Роман Данилович усміхнувся, взяв ополоник і знову сам наповнив мою тарілку. Я з’їла кілька ложок і майже відразу відчула ту саму гіркоту. Ледь помітну, заховану під м’ясом, спеціями й гарячим жиром. Але тепер я чекала на неї. Це був не смак трав. Радше суха лікарська нота, яку намагалися втопити в бульйоні.
Я нічого не сказала.
Слабкість справді почала підступати, але цього разу я вирішила зіграти на випередження й удавати, що мені стало гірше швидше. Опустила голову, прикрила очі, дозволила тілу обм’якнути. Це виявилося страшенно важко: я одночасно боролася зі справжньою нудотою й намагалася не видати, що все ще чую, розумію, відчуваю.
Крізь напівопущені вії я побачила, як Богдан підвівся. Він підхопив мене на руки й поніс у гостьову. Обличчя в нього було зосереджене, але не перелякане. Зовсім не таке, яким буває обличчя людини, якій страшно за кохану жінку. Він поклав мене на диван, поправив плед, постояв поруч кілька секунд, а потім дістав телефон.
Я почула коротке клацання камери.
Потім друге.
Потім ще одне.
Усередині все стиснулося так різко, що я ледь не збилася з дихання. Мій чоловік фотографував мене, коли я нібито була непритомна. Він не кликав лікаря. Не міряв тиск. Не перевіряв пульс. Не нахилявся спитати, чи чую я його. Він просто знімав.
Коли двері зачинилися, я розплющила очі. Підвестися відразу не вдалося: ноги були ватяні, голова пливла, кімната ніби повільно гойдалася навколо мене. Я глянула на годинник. Він відставав на двадцять шість хвилин, хоча вранці йшов точно. Цятка під ремінцем лишилася, але розмазалася, ніби хтось міцно тримав мене за зап’ясток і тер шкіру біля годинника. Блузка знову була застібнута нерівно.
Пізніше, перевіривши пам’ять телефона, який увесь цей час лежав у мене в кишені, я знайшла три нові знімки. На них я лежала на дивані із заплющеними очима — бліда, нерухома, майже безживна.
Того дня я перестала шукати невинні пояснення.
Щоразу, коли мене «вимикало» в батьків Богдана, хтось підходив до мене, торкався моїх речей, мого одягу, моїх рук. Але найгіршою була не сама впевненість, що мене торкалися. Найгіршою була невідомість. Я не розуміла, де закінчувалися ці дотики. Не знала, що відбувалося в ті години, коли я була відсутня у власному житті.
Тієї ночі я лежала поруч із Богданом і слухала його рівне дихання. Раніше цей звук мене заспокоював. Тепер кожен його рух змушував тіло холонути. Він повернувся уві сні, машинально натягнув на мене ковдру, і я ледь стрималася, щоб не відсунутися. Коли в голові з’являється підозра, навіть звична ніжність починає здаватися частиною пастки.
Я знову й знову згадувала його телефон над диваном. Питала себе: чи стане любляча людина фотографувати дружину, коли вона безпорадна? Навіщо йому ці знімки? Для кого? Для звіту? Для погрози? Для доказу того, що зі мною можна робити все, поки я не можу чинити опір?
Після цього я почала помічати деталі, які раніше пропускала.
Сон накривав мене тільки після того, що подавали особисто мені. Суп, який наливав Роман Данилович. Настоянка, яку ставили переді мною окремо. Якщо я їла хліб, салат, м’ясо зі спільної тарілки, овочі — нічого не відбувалося. Але варто було скуштувати страву, запропоновану з особливою турботою, все повторювалося.
Оксана Василівна після моїх пробуджень трималася дивно. Вона метушилася, приносила чай, питала, чи не болить голова, поправляла плед, але майже не дивилася мені просто в очі. Одного разу я почула, як у коридорі вона тихо спитала Богдана:
— Цього разу все минуло тихо?
