«Греби все, молодець! Тільки банку з гірчицею залиш, вона прострочена, мама таке не їсть!» — відкарбувала Поліна, притулившись плечем до дверного одвірка.
Сергій завмер. В одній руці в нього теліпався целофановий пакет, обтяжений палицею сирокопченої ковбаси. В іншій була затиснута упаковка яєць.
Холодильник перед ним зяяв зовсім порожніми пластиковими полицями, нагадуючи пограбований ювелірний магазин. Чоловік спробував зобразити на обличчі праведне обурення, але замість цього лише незграбно кліпнув.
— Поліно, ну, мамі зараз важко. У неї пенсія тільки десятого, — почав він завчену платівку, обережно вкладаючи на дно пакета пачку дорогого вершкового масла. Того самого, яке Поліна купила годину тому спеціально для ранкових круасанів.
— Сергію, ми твоїй матері щовихідних продукти возимо. Вона навіть чаю жодного разу не запропонувала. І ти їй за це всю зарплату? — голос Поліни не тремтів.
У ньому не було ні істерики, ні надриву. Зарплатний конверт, пухкий і відчутний, стирчав із нагрудної кишені Сергієвої куртки. Ці гроші вони планували відкласти на внесок за свою квартиру, щоб нарешті з’їхати з цієї скрипучої орендованої двокімнатки.
Але пів години тому зателефонувала Зінаїда Павлівна. Сказала, що в неї тиск скаче від цін на крупу, і синівський обов’язок Сергія раптом активувався з силою цунамі.
Він нічого не відповів. Просто відвернувся, запхав у пакет ще й початий шматок пармезану, похапцем застебнув куртку аж до підборіддя, ніби захищаючись від невидимих стріл, і вислизнув у коридор.
Клацнув замок. Важкі кроки стихли на сходовому майданчику…
