Жодних ридань у подушку, жодного заламування рук біля вікна з видом на сіру багатоповерхівку. Поліна прокрутила в голові нескладне математичне рівняння. Зарплата чоловіка поїхала на користь жінки, яка щиро вважала невістку генетичним непорозумінням.
Плюс у домі з їстівного залишилися тільки сіль і пачка соди. Відповідь вимальовувалася кришталево ясно. Дівчина різко розвернулася на підборах і пішла до спальні.
З-під ліжка була витягнута гігантська пластикова валіза кольору скаженої фуксії.
Треба сказати, що перший місяць їхнього законного шлюбу нагадував витончений квест на виживання. Одружилися, зняли квартиру. Звичайну, з легким запахом старої політури й трубами, які вили щоразу, коли змивали унітаз.
Поліна тоді щиро вірила, що тепер вони команда. Команда, яка гребе в одному човні до світлого іпотечного майбутнього.
Але в човна виявився здоровенний якір на ім’я Зінаїда Павлівна. Щоп’ятниці ввечері телефон чоловіка видавав короткий владний писк. Прилітав список.
Це не був звичайний перелік на кшталт хліба, молока й картоплі. Мати Сергія мала смаки розореного імператора. У повідомленні значилися позиції рівня: сир домашній, але не з найближчого супермаркету, а від фермера з сусіднього району.
Помідори неодмінно рожеві, з хвостиками. Кава в зернах, арабіка сто відсотків, обсмаження середнє. І вони їхали.
У суботу вранці, коли нормальні люди сплять або печуть оладки, Сергій і Поліна вантажилися в стареньку малолітражку, забивали багажник по зав’язку й тяглися крізь затори на інший кінець міста.
Поліна жбурнула у валізу стос своїх светрів.
Ритуал передачі провіанту завжди був однаковий. Вони піднімалися на п’ятий поверх без ліфта. Сергій дзвонив у двері. Зінаїда Павлівна відчиняла, окидала Поліну таким поглядом, ніби та прийшла продавати сумнівні добавки, і мовчки розверталася.
Вони тягли пакети на кухню. Мати Сергія розбирала припаси, перекладаючи їх у свій сяючий холодильник.
— Знову зелень підсунули зів’ялу. Дивитися треба, що береш! — кидала вона в простір, навіть не дивлячись на сина…
