Вони стояли в коридорі, притискаючись до вішалки, як завинилі школярі. Поліна переминалася з ноги на ногу, відчуваючи, як у горлі пересихає після півтори години дороги в задушливій машині.
На плиті у свекрухи зазвичай щось булькало, випускаючи аромати тушкованого м’яса. На столі часто стояла вазочка зі свіжим печивом.
— Ну, дякую, що завезли! У мене тиск, я піду приляжу. Двері зачиніть сильніше, замок заїдає! — виносила вердикт Зінаїда Павлівна й зникала в кімнаті.
Ні кухля чаю, ні склянки води, ні банального: «Сідайте на табуретку, хоч віддихайтеся».
Вони спускалися назад до машини. Поліна ковтала слину, Сергій зосереджено крутив кермо. Розмовляти не хотілося.
На зворотному шляху вони зазвичай зупинялися біля кіоску край дороги, купуючи сумнівну випічку й холодний чай у пластиковій пляшці, бо шлунок зводило від голоду.
Так тривало рівно чотири тижні. Поліна терпіла, списуючи це на притирання, на характер свекрухи, на що завгодно, аж поки в справу не вступила важка фінансова артилерія.
Сьогодні чоловік перевершив сам себе. Він не просто повіз їжу, він повіз їхній сімейний бюджет.
Валіза стрімко наповнювалася. Поліна методично знімала з вішаків свої сукні. Потім погляд упав на робот-пилосос, що мирно дрімав на базі в кутку.
— Ні вже, друже, ти зі мною, — пробурмотіла вона, висмикуючи шнур із розетки.
Пилосос купувала вона на свої особисті заощадження. Залишати його в квартирі, за яку скоро не буде чим платити, вона не збиралася…
