Життя без прикрасУ двері подзвонили. Поліна здригнулася, але швидко взяла себе в руки.
Відчинила. На порозі стояла тітка Люба, сусідка з квартири ліворуч. Жінка неосяжних габаритів із волоссям, пофарбованим у колір скаженого баклажана.
У руках тітка Люба тримала димлячу пательню із сирниками. З-під її об’ємного халата стирчала морда неймовірно злого той-тер’єра на прізвисько Арнольд.
— Полечко, у вас там знову труби гудуть чи ти меблі рухаєш? — поцікавилася сусідка, професійним сканером пробігаючись по напівпорожньому передпокою.
— Виїжджаю, Любове Іванівно, — коротко відгукнулася Поліна. — Чоловік вирішив стати меценатом, а я в цьому театрі абсурду квитків не купувала.
Тітка Люба миттєво оцінила масштаб трагедії, скосила оком на порожній вішак, де зазвичай висіла Сергієва куртка, і ствердно кивнула.
— До своєї матусі поскакав із подачками? Знайома пісня. Мій перший чоловік теж усе майно колишній дружині перетягав, поки я йому валізу у вікно не викинула. Не переймайся, дівко, надто розумна ти, щоб тут із голоду пухнути. Сирники візьми, без цукру, на рисовому борошні. І це, якщо треба вантажників, у мене племінник на фургоні підробляє. Подзвонити?
— Подзвоніть.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.