Він відповів коротко:
— Так. Нормально.
Ці слова пролунали майже пошепки, але я почула кожну літеру. «Цього разу». «Все». «Тихо». Отже, вони не просто спостерігали за моїм станом. Вони чогось чекали. Щось контролювали. Щось називали нормальним.
За тиждень я замовила маленький диктофон, замаскований під ручку. В описі обіцяли кілька годин безперервного запису. Коли я вводила адресу доставки, пальці тремтіли так сильно, що я двічі помилилася. Я розуміла: якщо знайду підтвердження, дороги назад не буде. Але якщо й далі вдаватиму, що все пояснюється втомою, одного дня можу прокинутися надто пізно. Або не прокинутися взагалі.
Коли диктофон привезли, я замкнулася у ванній і довго сиділа на краю ванни, тримаючи в руках чорну ручку. Перед очима поставали перекошені ґудзики, розмазана помада, стерта цятка на зап’ястку, фотографії в моєму телефоні. Я думала про те, як легко людина може жити поруч із тобою, цілувати вранці у скроню, питати, що купити до вечері, і водночас ховати від тебе таку правду, від якої холоне шкіра.
І тоді я згадала ще дещо.
Останніми місяцями Богдан не дозволяв мені навіть випадково брати його телефон. Раніше він міг залишити його на кухні, попросити мене відповісти, поки був у душі, відкрити карту, прочитати повідомлення від виконроба. Тепер телефон завжди був при ньому. Пароль він змінив. Одного разу я взяла апарат просто подивитися час, а він різко вихопив його з моєї руки. Потім одразу всміхнувся, ніби нічого не сталося.
— Там робоче листування, — сказав він. — Не хочу, щоб ти випадково щось видалила.
Раніше я б повірила. Тепер ця фраза звучала як тонкий папір, яким намагаються закрити тріщину в стіні.
Однієї ночі Богдан прокинувся близько третьої й вийшов зі спальні. Я заплющила очі, вдаючи, що сплю. Замість кроків до ванної я почула тихий звук розблокування телефона. Бліде світло екрана лягло на стелю. Я обережно прочинила повіки й побачила, як він стоїть у дверному прорізі й швидко набирає повідомлення. Писав, стирав, знову писав. Лише потім пішов далі.
Уранці він поводився як завжди. Одягнувся, поправив комір перед дзеркалом, поцілував мене в лоб.
— На вихідних до батьків, не забудь, — сказав він. — Вони просили приїхати раніше.
Я кілька секунд дивилася на його обличчя.
— Пам’ятаю.
Коли двері зачинилися, я дочекалася, поки ліфт поїде вниз, і сіла за ноутбук. Відкрила фотографії, зроблені під час минулого обіду, і почала збільшувати кожну деталь. Розглядала край дивана, скло шафи, складки пледа, тінь на стіні. Спершу нічого не бачила. Потім на другому знімку, в самому кутку, помітила частину руки.
Чоловічої руки.
На пальці був масивний перстень із темним каменем.
Такий перстень носив Роман Данилович. Я бачила його за столом, на сімейних знімках, під час тостів, коли він постукував каменем по келиху. У мене миттєво пересохло в роті.
Отже, в кімнаті був не тільки Богдан. Його батько теж перебував поруч, поки я лежала непритомна.
Того ж дня я сказала на роботі, що кілька днів виконуватиму завдання з дому. Потім вийшла й купила пристрій, схожий на звичайну розетку, але з прихованою камерою. Продавець оформлював покупку й усміхався.
— Для спостереження за дитиною берете?
