Я змусила себе всміхнутися.
— Можна й так сказати.
Насправді мені здавалося, що серце калатає так голосно, що його чує весь магазин.
Удома я довго вовтузилася з камерою. Вставляла в розетку, перевіряла зображення, налаштовувала підключення, перечитувала інструкцію. Картинка була досить чіткою, корпус виглядав непримітно. Я вирішила: на наступному обіді поставлю її у вітальні або біля гостьової кімнати. Якщо відбувається те, чого я боюся, я маю це побачити. Не здогадатися. Не відчути. Не збирати непрямі сліди. Побачити.
Наступні дні тягнулися, як тонкий лід під ногами. Я працювала, відповідала клієнтам, готувала вечерю, вдавала, що все як і раніше. Богдан був м’яким, уважним, майже ніжним. У четвер ми разом заїхали по продукти. Він ніс важкі пакети, питав, яку рибу я хочу, поклав у кошик мої улюблені ягоди. Я дивилася на його профіль у холодному магазинному світлі й намагалася зрозуміти, де справжня людина. Тут, поруч зі мною, що вибирає сир? Чи там, у гостьовій кімнаті, що знімає мене на телефон?
У п’ятницю ввечері зателефонувала Оксана Василівна.
— Яриночко, завтра приїжджайте раніше, добре? Я приготую дещо смачне.
— Добре, — відповіла я, намагаючись утримати голос рівним.
Вона ненадовго замовкла.
— І ще… будуть гості. Старі знайомі Романа по справах. Двоє чоловіків. Посидимо всі разом.
Я сильніше стиснула телефон.
— Гості?
— Та нічого особливого. Вони давно знайомі по роботі.
Після дзвінка я довго сиділа нерухомо. У голові піднялася думка, від якої стало важко дихати. А якщо ці чоловіки теж мають стосунок до того, що відбувається? Якщо в кімнату, де я лежала непритомна, заходили не тільки Богдан і його батько?
Перед поїздкою я готувалася ретельніше, ніж будь-коли. Диктофон-ручку поклала в сумку. Камеру загорнула в паперові серветки. На телефоні ввімкнула передачу геолокації на робочий комп’ютер. Окремо написала найкращій подрузі Лесі:
«Якщо ввечері я не відповідатиму, дзвони мені без упину».
Вона майже відразу відповіла:
«Ти ж просто до батьків Богдана їдеш. Що сталося?»
Я дивилася на екран і не могла дібрати слів. Як пояснити, що звичайний сімейний обід перетворився для мене на збір доказів? Як написати подрузі: здається, мене присипляють у домі чоловіка? Навіть у моїй голові ці слова звучали божевільно.
Ми приїхали близько одинадцятої. У передпокої стояли дві пари чоловічого взуття, яких я раніше не бачила. Із вітальні долинали низькі голоси й короткий сміх. Оксана Василівна зустріла нас у фартуху, що пахнув смаженою цибулею та кропом. Поцілувала мене в щоку, але погляд її ковзнув повз.
Роман Данилович сидів у вітальні з двома чоловіками. Побачивши мене, він широко всміхнувся.
— Ось і наша Ярина. Проходь, чого на порозі стояти.
Гостей представили швидко. Одного звали Савва — кремезний, смаглявий, із важкими повіками й повільними рухами. Другий був молодший. Денис. Коротка стрижка, тонкі губи, надто прямий погляд. Він дивився на мене не як на дружину знайомого, а як на річ, яку оцінюють перед угодою.
Обід почався рівно опівдні. На столі стояли курячий суп, печеня, закуски, міцний напій у прозорій пляшці. Роман Данилович налив усім і поставив переді мною маленьку чарку.
— За знайомство, — сказав він. — Ярино, підтримай компанію.
Я підняла чарку, торкнулася губами краю й удавала, що відпила. Коли розмова відволікла чоловіків, я непомітно вилила напій у серветку на колінах. Долоні стали вологими, серце билося так швидко, що я боялася видати себе диханням.
Пізніше, коли чоловіки сперечалися про якийсь проєкт, я нахилилася до сумки, ніби шукаю хустинку. Дістала камеру-розетку й, користуючись шумом розмови, вставила її в непримітну розетку біля винної шафи. Рухалася повільно, майже не дихаючи. Якби хтось обернувся, пояснити це було б неможливо. Але всі дивилися на Романа Даниловича, який щось доводив Савві. Лише Оксана Василівна на мить повернулася в мій бік, і мені здалося, що в її обличчі майнув переляк.
Близько першої я почала зображати слабкість. Я майже нічого не пила й їла дуже обережно, але кілька ложок супу все ж проковтнула, щоб не викликати підозри. Легке запаморочення з’явилося насправді. Я торкнулася скроні й опустила очі.
— Щось мені недобре, — сказала я тихо.
Оксана Василівна завмерла з тарілкою в руках.
— Яриночко, знову голова?
