Роман Данилович відразу підвівся.
— Нехай полежить. Богдане, проведи дружину.
Богдан підійшов і поклав долоню мені на спину. Від цього дотику мене ледь не пересмикнуло, але я змусила себе не реагувати. Він допоміг мені підвестися, довів до гостьової, поклав на диван і нахилився до самого вуха.
— Поспи трохи.
Голос у нього був майже лагідний.
Двері зачинилися.
Одразу після цього клацнув замок.
Мене замкнули.
Кілька секунд я лежала, не сміючи вдихнути. У коридорі пролунали кроки. Чоловічі. Вони наближалися повільно й упевнено. Я лежала нерухомо, відчуваючи, як нігті впиваються в долоні. Кроки зупинилися за дверима. Потім я почула тихий смішок Дениса.
Слідом пролунав голос Романа Даниловича. Неголосний, але виразний:
— Сьогодні засіб сильніший. Не тягніть.
Світ звузився до цієї фрази.
Отже, це не тиск. Не втома. Не нервовий зрив. Вони справді щось підмішували мені. Вони обговорювали дозування так спокійно, ніби йшлося про сіль у супі.
Ключ повернувся. Я заплющила очі й змусила себе дихати рівно. До кімнати зайшли троє. Спочатку я відчула знайомий одеколон Богдана. Потім тютюновий запах Романа Даниловича. Потім чуже важке дихання — Денис.
Кілька секунд ніхто не говорив.
— Камеру в коридорі вимкнули? — спитав Богдан.
— Вимкнув, — відповів батько.
— Її телефон?
— У мене.
Я похолола. Телефон був у сумці. Коли вони встигли забрати його? Я почула, як розстібається блискавка, як хтось перебирає мої речі.
Денис тихо всміхнувся.
— Ця уважна. З нею мороки більше, ніж із попередніми.
Богдан різко кинув:
— Не лізь зайвий раз.
— Треба ж, — протягнув Денис. — Дружину пожалів? Раніше треба було.
Після цих слів у кімнаті стало страшно тихо. Потім Роман Данилович сухо сказав:
— Досить базікати. Швидше.
Кроки наблизилися до дивана. Хтось торкнувся коміра моєї блузки. Кожен м’яз у мені кричав, що треба схопитися, але двері були замкнені, а в кімнаті стояли троє чоловіків. Я змусила себе витримати ще мить.
І тут із вітальні долинув голос Оксани Василівни:
— Романе, тобі дзвонять по роботі!
Усі завмерли. Роман Данилович тихо вилаявся й вийшов. У кімнаті лишилися Богдан і Денис.
— Старий смикається, — хмикнув Денис.
Богдан відповів крижаним голосом:
— Роби, що маєш, і йди.
— Без тебе розберуся.
Він потягнув плед.
У цю секунду десь у вітальні пролунав ледь чутний електронний писк. Сигнал підключення. Камера працювала. Може, вона знімала тільки вітальню. Може, захоплювала частину коридору. Я не знала. Але цей звук повернув мені сили.
Коли Денис нахилився ближче, я різко зігнула ногу й ударила його в живіт з усієї сили, яка в мене була. Він захрипів, відсахнувся й ударився об крісло. Я схопилася й кинулася до дверей. Богдан отямився швидше, ніж я встигла розраховувати. Він схопив мене за руку.
— Ярино!
— Не чіпай мене! — закричала я.
Голос зірвався, став чужим, хрипким, повним жаху й злості. Я вирвала руку й притислася спиною до стіни. Денис підвівся, тримаючись за живіт. Обличчя його налилося кров’ю.
— Ах ти…
Він ступив до мене, але в кімнату влетів Роман Данилович. Побачивши, що я стою на ногах, він змінився на обличчі.
— Ти не спала?
