— Заглушіть двигун. Документи передайте через вікно і негайно виходьте. Ви мене чуєте?
Старший лейтенант Роман Бондаренко з розмаху вдарив долонею по даху старої темно-синьої іномарки. Тонкий метал озвався глухим деренчанням, неприємно розітнувши ранкову тишу. Патрульний позашляховик стояв упоперек порожнього шосе, майже повністю перекривши проїзд, а піднятий його колесами пил іще не встиг осісти на вологий гравій.
Оксана Кравченко повільно опустила скло. До салону відразу вдерся сирий осінній холод, змішаний із запахом пального й підгнилої трави. Було близько шостої ранку. Світанок лише намічався за туманним обрієм, забарвлюючи низьке небо тьмяними рожево-сірими смугами. Жінка не зробила жодного зайвого руху й уважно подивилася на інспектора, в обличчі якого нудьга сусідила з роздратуванням.
Її руки лежали на кермі трохи напруженіше, ніж зазвичай, однак зовні вона здавалася цілком незворушною. Другий патрульний, молодий лейтенант Денис Савчук, неквапливо обійшов машину ззаду. Він посвятив потужним ліхтарем крізь заднє скло, зазирнув у бік багажника, а потім кілька разів постукав жезлом по фарі. Робив він це ліниво й демонстративно, ніби заздалегідь показував самотній водійці, що час, правила й сама дорога належать тут їм.
Бондаренко нахилився майже до самого вікна. Від нього війнуло дешевою кавою й застояним тютюновим димом. Примружившись, він ковзнув поглядом по простій куртці Оксани, зібраному на потилиці волоссю й обличчю без макіяжу. Перед ним, як він вирішив, була зручна жертва: втомлена жінка, яку неважко налякати різким тоном, змусити виправдовуватися і, якщо пощастить, самій запропонувати гроші за можливість поїхати.
— Інспекторе, назвіть причину зупинки, — спокійно промовила Оксана.
Вона навіть не повернула до нього корпус. Рівний голос без тремтіння й метушні зачепив Бондаренка сильніше, ніж відкрите заперечення. Він звик бачити інші реакції: перелякані пояснення, квапливий пошук документів, сльози або роздратовану лайку. Але ця жінка сиділа нерухомо, ніби те, що відбувалося, було для неї не загрозою, а матеріалом для уважного спостереження.
— Причину захотіла? Зараз підберемо, — процідив він. — Машина схожа на ту, що проходить за орієнтуванням. Номери заляпані, світло тьмяне. Та й водійка підозріло смілива. Виходьте, поки не довелося повторювати.
— Покажіть орієнтування і представтеся у встановленій формі.
Савчук тихо всміхнувся й став біля водійських дверцят, схрестивши руки.
— Ще й командуватиме, — кинув він напарникові. — Оформимо огляд, потім відвеземо на освідування. Вигляд у неї такий, ніби всю ніч бозна-чим займалася.
Бондаренко потягнув дверцята на себе, але ті не відчинилися. Оксана заблокувала замки, і коротке клацання пролунало на порожній дорозі несподівано різко. Савчук перестав усміхатися. Він підійшов ближче, сплюнув на узбіччя й постукав пальцем по склу.
— Це вже непокора законним вимогам. Зараз доправимо вас до відділку, і там пояснюватимете, чому чинили опір. Виходьте добровільно, поки нам не довелося розбити скло. Зайві папери нікому не потрібні, але якщо хочете вистави — вона буде.
Оксана нарешті повернула голову до Бондаренка. Страху в її очах він не побачив. Там був лише холодний, майже медичний інтерес людини, яка виявила давно занедбану хворобу й тепер оцінює її масштаб. Вона помітила розстебнутий комір його форми, пил на черевиках і планшет із протоколами, який він тримав так недбало, ніби зміст документів не мав жодного значення.
— До застосування будь-яких заходів ви зобов’язані назвати посаду й прізвище, а також чітко пояснити законні підстави зупинки та огляду, — сказала вона. — Зараз ви порушуєте службовий порядок.
Старший лейтенант різко випростався. Спокійне зауваження прозвучало для нього як ляпас. Він поправив ремінь, ступив назад і махнув Савчуку.
— Чув, Денисе? Нас іще й служби вчать. Усе, громадянко, самі напросилися. Машину відправимо на штрафмайданчик, а вас доправимо для з’ясування обставин. Документи сюди, негайно. І не випробовуйте моє терпіння…
