Єгор Андрійович вирішив не телефонувати заздалегідь. Йому хотілося з’явитися на порозі несподівано, як у ті роки, коли родина ще збиралася за одним столом без натягнутих усмішок і чужих правил. У машині лежали подарунки для онука, у термосі вистигав чай, а сам він усю дорогу уявляв, як Микита здивується, зрадіє, притисне до себе згорток і, може, вперше за довгий час просто засміється.
Але, під’їхавши до будинку сина, Єгор Андрійович не одразу повірив власним очам.
Біля хвіртки, на темному втоптаному снігу, стояв Микита. Босий. У самій лише тонкій футболці. Він тримав руки навхрест на грудях, ніби намагався втримати рештки тепла всередині, але тіло все одно било великим тремтінням. Із вікон будинку лилося м’яке жовте світло. Там, за шибкою, блищали келихи, горіли гірлянди, хтось сміявся, за столом рухалися ошатні постаті.
Усередині було свято.
Зовні замерзав його онук.
Три роки тому з їхнього життя зникла мати Микити. Не померла, не поїхала на якийсь час, нічого не пояснила — просто зібрала сумку, зачинила за собою двері й більше не повернулася. Хлопцеві тоді було тринадцять. Він довго чекав бодай записки, бодай короткого повідомлення, бодай одного незграбного «пробач». Нічого не прийшло.
Роман, батько Микити, працював на виробництві. Часто погоджувався на додаткові зміни, бо грошей вічно бракувало, а ще тому, що робота дозволяла не думати про порожню квартиру, про мовчазного сина і про власну розгубленість. Додому він повертався пізно, із сірим обличчям і важкими руками. Микита після школи сам підігрівав собі їжу, робив уроки на кухні, слухав цокання годинника й щоразу зводив голову, коли в під’їзді грюкали двері.
Поки була жива Віра Семенівна, мати Романа, вона намагалася взяти на себе хоча б частину того, що дорослі впустили на плечі дитини. Кликала Микиту на вихідні, годувала супом, пекла йому коржики, тихо зашивала порвані манжети на куртці. Питала про оцінки, про друзів, про те, чи ніхто його не кривдить. Навіть сварила вона якось по-домашньому: наче сердиться, а очі добрі, і Микита у відповідь лише винувато всміхався.
Але будні все одно лишалися на Романові. А Роман не давав собі ради. Не через нелюбов — радше через слабкість, утому і звичку відкладати все важливе до якогось міфічного «потім». Він не знав, як говорити з підлітком, якому боляче. Не вмів питати так, щоб почути чесну відповідь. Іноді зривався, іноді робив вигляд, що нічого не помічає.
Потім поруч із ним з’явилася Лариса Олегівна.
Вона була розлучена, виховувала десятирічну доньку Соню і справляла враження жінки, у якої в житті все розкладено по поличках. Їх познайомили знайомі. У Лариси був великий міцний будинок у селищі: високий паркан, чисте подвір’я, рівні доріжки, зачинений гараж, вікна без жодної плямки. У її кухонних шафках навіть банки стояли так, ніби боялися порушити стрій.
Роман швидко вирішив, що саме такий порядок йому й потрібен….
