Весільний бенкет влаштували в найдорожчій залі поблизу. Будівля зовні виглядала майже урочисто: високі вікна, важкі двері, приглушене світло у холі, дзеркала в золотавих рамах. Усередині все блищало так, ніби до цього вечора спеціально відполірували кожну ручку, кожен келих і кожну виделку.
У головній залі висіли кришталеві люстри, від яких по білих скатертинах розбігалися теплі відблиски. На столах стояли високі композиції з квітів, свічки у скляних підсвічниках, тарілки із закусками, страви з гарячим, графини з напоями. Офіціанти рухалися майже безшумно, з’являлися біля столів у потрібну секунду і зникали так швидко, ніби розчинялися в повітрі.
Маргарита Сергіївна, мати нареченого, взяла підготовку у свої руки з першого ж дня. Вона не просто брала участь — вона командувала. Сама затверджувала меню, сперечалася про подачу страв, обирала квіти, перевіряла, які серветки краще виглядають поруч із тарілками, і навіть кілька разів змушувала переставляти вазони, бо «симетрія має бути симетрією, а не абияк».
Інакше вона не вміла. Якщо Маргарита Сергіївна бралася до справи, то тримала її міцно, майже залізною хваткою. І оточення швидко розуміло: заперечувати їй марно. Можна було лише кивати, погоджуватися й сподіватися, що буря мине стороною.
Це була жінка з важкою ходою, прямою спиною і пальцями, всипаними золотом. У її обличчі не було м’якості, зате була звичка перемагати в будь-якій суперечці. Один її погляд міг змусити продавця скинути ціну, офіціанта — поквапитися, а родичів — проковтнути вже готову репліку. Вона говорила неголосно, але так, що кожне слово звучало як наказ.
Її син Кирило одружувався з Вірою — світлою, тихою дівчиною з сумними очима. У ній було щось таке, через що люди спершу вважали її боязкою, а потім несподівано помічали внутрішню витримку. Вона рідко сперечалася, не підвищувала голосу, не намагалася нікому нічого довести. Але якщо їй було боляче, вона не влаштовувала сцен — просто ставала ще тихішою.
Маргарита Сергіївна приймала майбутню невістку не серцем, а терпінням. Так терплять дощову погоду, незручні туфлі чи неприємну необхідність. Віра здавалася їй надто простою, надто бідною, надто невигідною для їхньої родини. Не та дівчина, про яку вона мріяла для сина. Не та, поруч із якою хотілося б хизуватися перед родичами.
Віра виросла в бідності. У неї не було впливових родичів, дорогого посагу, заощаджень, які могли б вразити нову рідню. Мати померла, коли дівчинці ледь виповнилося п’ять. Батько, Павло Андрійович, усе життя працював на виробництві. Його долоні були грубі, із застарілими мозолями, плечі — трохи зсутулені, а погляд — втомлений, ніби він давно звик не чекати від життя особливої ласки.
Піджаки на ньому завжди сиділи не зовсім так. Навіть новий костюм, куплений спеціально до весілля доньки, ніби не встиг стати його річчю: рукави трохи стовбурчилися, комір лежав неідеально, а краватку він зав’язав так незграбно, що Віра перед церемонією довго поправляла вузол тремтячими пальцями.
— Тату, ти погано почуваєшся? — спитала вона, помітивши його блідість. — Ти якийсь зовсім не такий.
Павло Андрійович спробував усміхнутися. Усмішка вийшла слабка, але тепла.
— Не тривожся, Віро. Все буде як треба.
Він сказав це дивно. Не як людина, яка заспокоює доньку перед важливим днем, а як той, хто вже ухвалив якесь важке рішення і тепер лише чекає хвилини, коли воно стане явним для всіх.
Віра тоді не надала його словам великого значення. Вона хвилювалася, боялася наступити на поділ, забути потрібні слова, розплакатися невчасно. Все навколо шуміло, метушилося, переливалося вогнями. А батько стояв поруч тихо, з опущеними плечима, і здавався їй особливо самотнім серед цієї святкової розкоші.
— Кирило міг би вибрати зовсім іншу партію, — неголосно сказала Маргарита Сергіївна своїй сестрі Ніні ще тоді, коли родини тільки знайомилися. — Але закохався, втратив голову. Що з нього взяти.
Вона сказала це так, ніби йшлося не про почуття сина, а про прикру помилку в розрахунках. Потім махнула рукою, ніби відганяла надокучливу муху.
— Переживемо. Дівчина наче тиха, сперечатися не стане. А батько в неї… ти сама бачила. Шкода дивитися. Не чоловік, а якесь непорозуміння.
Ніна слухала зі стиснутими губами й кивала. Вона теж вважала цей шлюб сумнівним. У їхній родині звикли дивитися на людей крізь призму користі, становища і майбутніх зв’язків. У них були магазини для ремонту й будівництва, у Романа, чоловіка Маргарити Сергіївни, — майстерні та сервісні точки. Вони пишалися тим, що піднялися самі, хоча кожен у цій родині розумів: «самі» не завжди означає чесно.
Але вголос про це, звісно, ніхто не говорив….
