Після майже цілодобової зміни без сну, з темною розпливчастою плямою від кави на зеленій медичній формі й важкістю в очах, через яку обличчя людей за склом здавалися розмитими, Олеся Бондаренко переплутала машину.
Вона зрозуміла це не одразу.
Першим прийшло відчуття прохолоди. Кондиціонер працював надто сильно після задушливих коридорів клініки, де повітря під ранок ставало густим від антисептика, втоми й чужого страху. Потім вона відчула під долонею гладеньку шкіру сидіння, почула тихе клацання дверцят, вловила слабкий запах дорогого салону й чоловічого парфуму, зовсім не схожий на запах таксі, лікарні чи власного рюкзака.
І лише потім пролунав голос.
— Вийдіть із машини. Негайно.
Він не зірвався на крик. Не був грубим у звичному, галасливому сенсі. Але саме це й різонуло найдужче: у голосі був крижаний спокій людини, яка звикла, що її розпорядження виконують без пояснень. Так говорять не з живою людиною, а з несподіваною перешкодою, яку треба прибрати з дороги, не витрачаючи зайвих емоцій.
Олеся здригнулася й розплющила очі.
Кілька секунд вона не могла зібрати реальність докупи. Тіло ще пам’ятало нічну зміну, дзвінки в палатах, прохання пацієнтів, тривожні погляди родичів, тремтячі руки старих. Свідомість же ніяк не встигала за тим, що відбувалося. Вона повернула голову й побачила чоловіка поруч: темний костюм, вивірена постава, жорсткий профіль, стиснуті губи. Карі очі дивилися на неї так холодно, ніби температура в салоні впала ще на кілька градусів.
Автомобіль стояв біля виїзду з приватної клініки «Світлиця», майже біля самого тротуару на центральному проспекті. За склом тягнувся ранок: машини повільно повзли в потоці, хтось нервово сигналив, люди поспішали до зупинок, до офісів, до своїх звичних клопотів. А всередині машини все ніби завмерло в короткій, неприємній паузі.
Чоловік простягнув руку до дверцят з її боку. Він не торкнувся її, не зробив жодного різкого руху, але жест був зрозумілий без пояснень.
— Ви перебуваєте в чужому автомобілі, — промовив він рівно. — Мені треба їхати. Зараз.
Олеся кліпнула. На шиї все ще висів стетоскоп. Рюкзак лежав на колінах. Форма зім’ялася за ніч, волосся вибилося з акуратного пучка, на грудях темніла кавова пляма — слід тієї самої чашки, яку вона схопила на сестринському посту між двома викликами й не встигла навіть нормально допити.
— Вибачте, — сказала вона, і голос прозвучав хрипко, ніби горло теж відстояло зміну на ногах. — Я викликала машину в застосунку. Подумала, що це моя.
— Ви помилилися, — відрізав чоловік.
Його звали Роман Гончаренко, але Олеся тоді цього ще не знала. Тридцять вісім років, гроші, статус, звичка не просити, а розпоряджатися. Це читалося не стільки в костюмі чи дорогому годиннику, скільки в тому, як він сидів, як дивився, як займав простір. Наче все довкола заздалегідь було влаштоване для нього і під нього.
— Я вже зрозуміла, — Олеся обережно підхопила рюкзак. — Зараз вийду.
— Ваше розуміння не змінює того, що ви мене затримуєте.
Ця фраза змусила її підвести очі…
