Олена Гринюк прокинулася ще до будильника, хоча напередодні поставила телефон на беззвучний режим і майже наказала собі поспати довше. Пів на шосту. За вікном іще трималася передсвітанкова темрява, та сама, в якій речі здаються не своїми, а думки звучать особливо гучно.
Сім років лікарняних змін в’їлися в тіло сильніше за будь-яку звичку. Організм хірургині давно жив за власними законами: прокидався тоді, коли треба було вставати, засинав там, де випадали вільні хвилини, і не питав, чи призначене на сьогодні весілля.
Олена лежала нерухомо й дивилася в стелю. На дверцятах шафи висіла сукня. Кремова, м’яка, без зайвої пишноти, з маленькими ґудзиками на спині. Вона вибирала її довго, майже вперто, аж поки Катерина Остапенко не зупинилася в неї за плечем і не сказала впевнено:
— Ось ця. І не думай шукати далі.
Тоді Олена подивилася в дзеркало й несподівано повірила подрузі. Сукня не робила її іншою жінкою, але ніби повертала ту частину її самої, яку за роки навчання, чергувань, нічних викликів і лікарняної їжі вона майже перестала помічати. У ній вона виглядала світлішою, вищою, спокійнішою. Майже цілісною.
Телефон завібрував рівно о шостій. Коротко, глухо, наполегливо. Олена взяла його з тумбочки швидше, ніж устигла злякатися.
На екрані було ім’я Лариси, операційної сестри.
— Гринюк, — відповіла Олена.
— Дівчинка, шість років, — сказала Лариса без привітання. — Травма живота, сильна підозра на розрив селезінки. Тиск падає. Роман Петрович в іншому корпусі, там важка судинна операція, він не вийде. Решта недоступні. Ти в нас одна.
Олена вже сиділа на ліжку. Усередині все миттєво перебудувалося. Сукня, зачіска, букет, гості, ресторан, урочиста музика — все це ніби відсунулося за щільне скло.
— Везуть?
— Так. Хвилин двадцять.
— Операційну готуйте. Анестезіолог?
— Павлович уже на місці.
— Кров замовте одразу. Я буду раніше за швидку.
Вона поклала телефон і на секунду знову подивилася на сукню. Секунда була короткою, але в ній устигло вміститися надто багато. Потім Олена встала й пішла до ванної.
Вадим Литвиненко спав у сусідній кімнаті. Вони жили разом півтора року, хоча його мати, Галина Аркадіївна, щоразу говорила про це так, ніби Олена особисто порушила порядок світобудови.
Олена зупинилася біля дверей. Вадим лежав на спині, одна рука була закинута над головою, обличчя уві сні залишалося красивим і спокійним. Він завжди був красивим: високим, зібраним, доглянутим, із тих чоловіків, на яких мимоволі озираються в ресторанах.
Вона дивилася на нього недовго. Будити не стала. Написала повідомлення: «Екстрений виклик. Операція. Постараюся встигнути на реєстрацію. Будь ласка, зачекайте».
Надіслала, взяла сумку й вийшла.
Квітневий ранок зустрів сирістю. Місто ще не прокинулося остаточно, вулиці були майже порожні, і машина легко йшла мокрим асфальтом. Олена їхала швидко, але спокійно. У голові не лишилося місця ні для Вадимового костюма, ні для тостів, ні для Галининої капелюшки з брошкою, ні для кремової сукні, що тепер лежала на задньому сидінні в чохлі.
Там була тільки шестирічна дівчинка. Падаючий тиск. Можлива внутрішня кровотеча. Малий об’єм крові, надто малий запас часу.
До приймального відділення Олена увійшла за вісімнадцять хвилин до швидкої. Лариса вже чекала біля дверей операційного блоку.
— Павлович готує наркоз, — доповіла вона. — Кров замовлена. Первинне УЗД нечітке.
— Нечітке потім розберемо. Зараз головне — не втратити час.
Переодягаючись, Олена думала тільки про одне: знайти джерело кровотечі. У таких випадках зволікати не можна. Особливо коли пацієнт — дитина.
Швидка в’їхала у двір о 6:47. Дівчинку звали Злата. Маленька, бліда до синюватого відтінку, вона лежала на каталці з кисневою маскою на обличчі. Поруч ішов чоловік у темній куртці, накинутій просто поверх домашньої сорочки. Він тримав доньку за руку й не відпускав, аж поки фельдшер біля самих дверей операційної не зупинив його м’яко, але твердо.
— Далі не можна.
Чоловік завмер. Подивився на двері, що зачинялися, так, ніби за ними зникало все, що тримало його на землі. Потім повільно відійшов до стіни.
Олена цього вже не бачила. Вона стояла біля столу, натягувала рукавички й слухала Павловича.
— Тиск вісімдесят на п’ятдесят. Пульс сто десять. Живіт напружений.
— Працюємо, — сказала вона.
Перший розріз завжди відділяв зовнішній світ від того, що відбувалося далі. Операційна не терпіла зайвих думок. Тут час ставав не годинами й хвилинами, а послідовністю рішень. Ця судина. Цей затискач. Ця доза. Цей рух руки. Цей короткий погляд на монітор.
Олена працювала мовчки. Лариса розуміла її за жестами, Павлович відповідав короткими фразами. У хорошій операційній не говорять зайвого — там думають одночасно й точно.
Ушкодження виявилося серйознішим, ніж показували перші дані.
— Селезінку не зберегти, — вимовила Олена рівно. — Видаляємо. Готуйте.
Лариса кивнула. Павлович щось поправив зі свого боку. Злата жила. Поки що жила.
Олена знала, що десь за стінами лікарні йде час. Що до полудня у відділі реєстрації мають зібратися гості. Що Вадим стоятиме в новому темному костюмі. Що Галина Аркадіївна напевно вже перевірить квіти, розсадку, келихи й вираз обличчя сина. Олена знала це, але прибрала це знання туди, куди під час операції прибирають усе, що заважає рукам.
Так її колись привчив батько. Степан Гринюк рідко читав настанови. Він просто вставав о п’ятій ранку й ішов на завод навіть тоді, коли боліла спина, коли вдома було важко, коли хотілося скасувати весь світ хоча б на один день. Він казав лише: якщо на тебе розраховують, ти не зникаєш.
Зараз на неї розраховувала Злата. Шестирічна дівчинка, яка не знала ні її імені, ні того, що сьогодні в лікарки мало бути весілля.
О 10:23 Павлович сказав:
— Тиск стабілізується. Дев’яносто на шістдесят. Тримається.
Олена видихнула, але не зупинилася.
Об 11:45 операцію закінчили. Лариса випросталася біля інструментального столика, Павлович зняв маску й потер лоба.
— Добре спрацювали, — сказав він.
— Це вона добре спрацювала, — відповіла Олена, дивлячись на маленьке обличчя під простирадлом. — Міцна.
Вона зняла рукавички й тільки тоді подивилася на годинник.
11:48.
Реєстрація була призначена на 12:00.
Олена вийшла в коридор, дістаючи телефон на ходу. Екран був забитий пропущеними викликами: Вадим, Катерина, незнайомий номер, знову Вадим, знову Катерина, Галина Аркадіївна. Останній дзвінок від Вадима — о 11:32.
Вона передзвонила. Гудки тягнулися довго. Потім виклик скинули.
Олена написала: «Операція закінчилася. Їду. Прошу, зачекайте хоча б пів години».
Відповіді не було.
У роздягальні вона переодяглася лише частково. Сукня лежала в машині, і вдягати її довелося там само, на парковці за корпусом. Незручно, швидко, майже безглуздо. Ґудзики на спині застібалися погано, волосся довелося зібрати як вийде, помаду вона нанесла, дивлячись у маленьке дзеркало заднього виду.
Усе вийшло не так, як планувалося. Без спокійного ранку. Без перукаря. Без Катерини поруч. Без чашки кави перед важливим днем. Але вийшло. Вона була в сукні. Вона їхала. Вона ще сподівалася встигнути…
