Життя без прикрас
— Хто з вами зробив це?! — голос гінекологині зірвався так різко, що медсестра за ширмою впустила металевий лоток.
Дзвінкий удар об кахляну підлогу розлетівся маленьким кабінетом, мов постріл. За вікном поліклініки мрячив в’язкий, сірий дощ, батарея під підвіконням ледь теплилася, і в кабінеті пахло спиртом, вологим одягом із коридору та дешевим рідким милом.
Сімдесятирічна Анна Савчук лежала на кріслі нерухомо, вчепившись пальцями в край простирадла. Пальці в неї були тонкі, сухі, з випнутими венами, нігті коротко обрізані. Вона дивилася не на лікарку, а кудись у стелю, де біля лампи темніла стара пляма від протікання.
— Анно Петрівно, — лікарка вже тихіше, але все ще з тремтінням у голосі сказала: — Я питаю вас: хто це зробив?
Анна заплющила очі. Її губи затремтіли. На підборідді виступили дві дрібні краплі поту, хоча в кабінеті було прохолодно.
— Не треба, — прошепотіла вона. — Будь ласка… не треба нікого кликати.
Гінекологиня Марина Дорош, жінка років сорока п’яти, у строгому білому халаті й з утомленим обличчям людини, яка давно звикла до чужого болю, цього разу не змогла лишитися спокійною. Вона випросталася надто швидко, відступила на крок і вхопилася за край столу. Медсестра Лєна завмерла біля шафки з рукавичками.
— Що значить — не треба? — Марина подивилася на пацієнтку так, ніби намагалася стримати себе від крику. — У вас сліди травми. Не свіжої подряпини, не побутового подразнення. Це… Анно Петрівно, ви розумієте, що я зобов’язана реагувати?
Анна повільно повернула голову. Її сірі очі були каламутні від утоми й сорому, але не порожні. У них стояв жах людини, яка вже пережила найстрашніше і тепер боїться не болю, а того, що про нього дізнаються.
— Він сказав, що якщо я розтулю рота… — вона ковтнула. Клубок у горлі не дав договорити. — Він сказав, що внучку відбере. Що всі скажуть, ніби я сама…
Марина наче скам’яніла.
— Хто “він”?
Анна стиснула простирадло так, що кісточки пальців побіліли.
— Зять, — прошепотіла вона майже беззвучно. — Сергій.
Кілька секунд у кабінеті не було жодного звуку, крім рівномірного гудіння старої лампи. Потім Марина різко повернулася до медсестри.
— Лєно, зачинити двері на ключ. Нікого не впускати. І принеси телефон.
— Марино Вікторівно… — медсестра зблідла.
— Швидко.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.