Мене звати Марія, і нещодавно мені виповнилося тридцять шість років. Своєму шлюбу з громадянином Німеччини я віддала п’ять років життя, переїхавши до нього на батьківщину. Але близько півтора року тому я ухвалила рішення повернутися додому в статусі вільної жінки.
Знайомі раз у раз дошкуляють мені розпитуваннями, чи шкодую я про свій вчинок. У мене немає однозначної відповіді, адже всередині постійно борються два цілком протилежні почуття — і жаль, і абсолютна впевненість у власній правоті.
Історія знайомства зі Штефаном
Приблизно шість із половиною років тому моя кар’єра будувалася в столичному представництві однієї великої німецької корпорації, де я обіймала посаду менеджерки з продажу. Якось до нас на навчальний інтенсив прилетіла делегація з центрального офісу.
Саме там я вперше побачила Штефана — тридцятичотирирічного фахівця з логістики, статного блондина в стильних окулярах. Мені на той момент було двадцять дев’ять, і я щойно вирвалася з украй виснажливих стосунків із земляком. Це був класичний токсичний роман: суцільні емоційні гойдалки, сцени ревнощів, гучні розриви й не менш бурхливі возз’єднання. Я була морально виснажена.
Штефан виявився людиною зовсім іншого складу: неймовірно врівноваженим, послідовним і тактовним. Наша перша розмова зав’язалася під час кавової перерви. Його цікавили особливості роботи логістичних ланцюгів у наших реаліях, а я з цікавістю розпитувала про німецькі будні. Після завершення заходу ми обмінялися номерами телефонів.
Повідомлення від нього почали надходити щодня, причому рівно о дев’ятій вечора за моїм місцевим часом. Спершу така феноменальна пунктуальність збивала мене з пантелику, аж поки не з’ясувалося, що він просто завів у своєму планувальнику завдання «написати Марії». Виявилося, що він ставив спеціальне нагадування для листування з дівчиною, яка йому сподобалася….
